Першого тижня в Японії, готуючись звітувати своєму першому командирові, майорові Джонсону, я зробила геть усе, що наказали інструктори КПОЗ. Попрасувала синю форму, схожу на такий собі синтетичний діловий костюм. Тоді на піджак, симетрично до значка з іменем, гордо почепила «навчальну» стрічку, яка означала, що я пройшла весь курс; начистила взуття, зібрала й туго заколола волосся. Я повідомила про своє прибуття, сіла прямо, наче кілок проковтнула, на стілець біля його дверей і стала терпляче чекати, коли мене покличуть.
— Дженнінґз… Ходи сюди, — гукнув він.
Я несміливо зайшла в двері й зупинилася за півметра від столу. Коли я завченим рухом вітала його, то ледь стримувала усмішку. Я була в захваті від того, що моя кар’єра почалася, що я зустрілася зі своїм першим командиром і що він наступні двадцять років, без сумніву, буде мені за ментора. Я не могла дочекатися, коли вже почну перебирати від нього досвід.
У кабінеті майора Джонсона стояв присмерк, пахло мускусом і сигарами. Майор сидів, але в ньому все одно вгадувалася солідна фігура й грубуваті манери. На зріст він був близько двох метрів і нагадував мені снігову людину, тільки безволосу. Його поголена потилиця і скроні, коротко підстрижене волосся на маківці — стандартна стрижка військових — демонстрували велику голову, яка добре пасувала до його кремезного тіла.
— Сер, лейтенант Дженнінґз, згідно з наказом, звітує!
Мене вчили, що козиряти треба, доки не дістанеш відповіді. Я зосередила погляд на уявній точці попереду, але бачила, як майор Джонсон оглядає мене згори донизу, оцінюючи, як чітко я дотримуюся військових правил.
— Дідько, — сказав він собі під носа. — Лейтенанте, щойно місячний цикл стане на заваді вашій роботі, вас буде звільнено. Тепер геть звідси.
Він навіть не відкозиряв мені. Просто перевів очі на комп’ютер, зігнорувавши мене, і не сказав більше жодного слова. Я заціпеніло стояла, все ще віддаючи честь, шокована почутим. Потім, усупереч тому, чого мене навчали, я повільно опустила руку й повернулася кругом. Фактично, на його думку, я навіть не заслуговувала на вітання у відповідь, і моя присутність у його ескадрильї не віщувала нічого доброго. Я й гадки не мала, чому він так мене не поважає, хоч ми щойно зустрілися. Ідучи з його кабінету, я обдумувала можливі причини такого ставлення. Мене перевіряють? Я маю йому протистояти?
Я вирішила зачекати кілька днів і придивитися до нього. Виявилося, що мої страхи були небезпідставні. Про якийсь особливий урок тут не йшлося. Він просто був козлом і ненавидів жінок. Мені ж доводилося високо тримати голову, загартовуватись і вчитися знаходити спільну мову з людьми, які відкрито зневажали все, чого я намагалася досягти. Це не вперше я мала прикусити язика. І, очевидно, не востаннє. Правду кажучи, я багато чого навчилася за той короткий період роботи з ним, бо, хай там що, від лідерів, яких не хочеться наслідувати, усе одно можна перейняти чимало.
Я переконана: життєвий успіх майже не залежить від ситуацій, у яких ви опиняєтеся. Найбільше важить ваша реакція на них. Замість скавуліти й качатися по підлозі, я вирішила спрямувати розчарування, яке відчувала в такі моменти, на досягнення ідеалу абсолютно в усьому. І одне з улюблених місць, де я намагалася це робити, був полігон.
Щоб носити службову зброю, треба здобути право, а для цього слід просто зробити крок уперед, до цілі, і стріляти. Залежно від того, скільки разів ти влучаєш у серединку, ти або не здобуваєш право, або здобуваєш (часом навіть разом зі статусом експерта). Протягом усієї кар’єри, виходячи на полігон, я завжди показувала результат на рівні експерта. Байдуже, чи з легкої вогнепальної зброї, чи з нарізної, — стріляти для мене завжди було природно.
Після інциденту в кабінеті майора Джонсона в мене з’явився шанс трохи випустити пару на полігоні в Місаві. Я знову все зробила на експертному рівні, і один з тамтешніх інструкторів дав мені «п’ять», щоб привітати з успіхом.
— Надзвичайно, Дженнінґз. Стріляєш, як дівчисько.
Я спантеличилася. Він висловив мені комплімент чи принизив мене? Мені й тут доведеться мати справу з цим гівном?
Побачивши вираз мого обличчя, він швидко продовжив думку. І те, що він сказав, залишиться зі мною на всю мою кар’єру. Я згадуватиму ці слова щоразу, як братиму в руки зброю.
— Ні, серйозно, — провадив він. — Жінки фізіологічно схильні бути чудовими стрільцями. Річ у тонусі їхніх м’язів, центрі ваги, гнучкості, диханні, частоті серцебиття і, на мою думку, в психології.
— У психології? — перепитала я, зачарована його словами.