До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.
За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».
Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.
Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих нейронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.
Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.
Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».
Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.
Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.
Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем.[310]
Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана.[311] Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.
310
Він був вражений, коли я показав йому складні візерунки, які бачить людина в аурі мігрені — шестикутники й геометричні форми різноманітних фігур, включно з фрактальними схемами. Він зумів змоделювати деякі з цих основних візерунків на нейронній мережі, і в 1992 році ми включили цю роботу як додаток до переробленого видання «Мігрені». Математична й фізична інтуїція Ральфа також привела його до думки, що хаос і самоорганізація можуть бути осередком усіх можливих природних процесів, значущих для кожної науки — від квантової механіки до нейронауки, і в 1990 році це стало результатом нової співпраці між нами — додатка до переробленого видання «Пробуджень» — «Хаос і пробудження».
311
Джералд Моріс Едельман (Gerald Maurice Edelman, 1929–2014) — американський біолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1972 року (спільно з Родні Портером) «за відкриття, що стосуються хімічної структури антитіл».