У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.
У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.
Лише у 1962 році, коли Крік прибув до Сан-Франциско й виступив у Маунт-Зіоні, я почав розуміти усю важливість подвійної спіралі. Крік говорив не про конфігурацію ДНК, а про свою працю у співавторстві з молекулярним біологом Сідні Бреннером, у якій ішлося про визначенням того, як послідовність основ ДНК може зумовлювати послідовність амінокислот у білках. Після чотирьох років напруженої роботи вони продемонстрували, що до трансляції входить код із триплетів нуклеотидів. Саме це відкриття було не менш важливим, аніж відкриття подвійної спіралі.
Утім природно, що Крік уже перейшов до інших речей. У доповіді він згадав, що є дві великі справи, дослідження яких ще попереду — розуміння походження і природи життя, і розуміння зв’язку мозку й розуму — зокрема, біологічне підґрунтя свідомості. Виступаючи перед нами у 1962 році, чи ж мав він хоча б приблизне уявлення про те, що це будуть ті самі теми, з якими він сам виступатиме прийдешніми роками, відколи «пов’язав себе» з молекулярною біологією чи принаймні вивів її на позицію, звідки можна делегувати іншим?
У 1979 році Крік опублікував у «Сайнтифік Американ» статтю «Міркуючи про мозок», що певною мірою легітимізувала вивчення свідомості у нейронаукових категоріях. До цього питання свідомості вважалося невиправно суб’єктивним, а тому недоступним для наукового вивчення.
За кілька років, у 1986-му, я зустрів його на конференції у Сан-Дієго. Там юрмилося чимало науковців, проте коли настав час обіду, Крік висмикнув мене, схопив за плечі і всадовив поруч із собою зі словами: «Розказуйте мені історії!». Зокрема, він хотів почути розповіді про те, як може змінитися зорове сприйняття через захворювання чи ушкодження мозку.
Я зовсім не пригадую, що ми тоді їли чи що ще відбувалося за обідом, пам’ятаю лише, як розповідав йому історії про багатьох своїх пацієнтів, і як кожна з них викликала у його голові сплеск гіпотез і припущень. Пишучи йому кілька днів по тому, я сказав, що це «трохи нагадувало сидіння поруч із інтелектуальним ядерним реактором… Я ніколи не відчував такого напруження». Його полонила розповідь про містера І., а також про те, що деякі мої пацієнти упродовж кількох хвилин аури мігрені замість звичайного, безперервного зорового сприйняття переживали миготіння статичних, «заморожених» образів. Він поцікавився, чи це «кінематографічне», як я його називав, сприйняття було постійним, чи його можливо передбачити для того, щоб дослідити. (Я відповів, що не знаю).
Упродовж 1986 року я чимало часу проводив із містером І., а в січні 1987 написав Кріку: «Я завершив довгенький опис свого пацієнта. Лише під час роботи над цим я побачив, як колір може насправді бути церебрально-розумовим утворенням».
Більшу частину свого професійного життя я був відданий уявленням «наївного реалізму», розглядаючи, наприклад, зорові сприйняття, як прості зчитування зображення на сітківці. У дні мого навчання в Оксфорді цей «позитивістський» підхід переважав. Але тепер, коли я працював із містером І., ця ідея поступалася місцем зовсім іншому баченню мозку і розуму, баченню його, як явища конструктивного й творчого. Я додав, що відтепер почав цікавитися, чи всі сприйняттєві якості, включно зі сприйняттям руху, будуються мозком у такий спосіб.[312]
312
Через кілька днів надійшла відповідь, у якій Крік наводив детальні міркування про відмінність між моїми пацієнтами, які страждають на мігрень, і надзвичайною пацієнткою, описаною у статті Джозефа Зіля 1983 року. Наприклад, його пацієнтка не могла налити чашку чаю — вона бачила нерухому чайну «бурульку», що звисає з носика. Деякі з моїх пацієнтів із мігренями переживали такі «застиглості» дуже швидко, тоді як у пацієнтки Зіля, в якої рухова сліпота розвинулася після інсульту, ці «застиглості», вочевидь, тривали значно довше — напевно, по кілька секунд. Зокрема, Крік хотів довідатися, чи у моїх пацієнтів з мігренями ці послідовні «застиглості» виникали між послідовними рухами очей чи лише між такими інтервалами. «Я б дуже хотів обговорити ці теми з вами, — писав він. — Включно з вашими зауваженнями про колір, як церебрально-розумове утворення». Відписуючи Кріку, я детально розповів про глибокі розбіжності між моїми пацієнтами, які страждали на мігрені, й жінкою з руховою сліпотою, про яку писав Зіль.