Стаття Кріка й Коха написана для нейронауковців і на кількох сторінках охоплювала загальні теми, але місцями вона була важким для розуміння вузькоспеціалізованим текстом. Проте я знав, що Крік може також писати дуже доступно, дотепно й привабливо — це було особливо помітно у двох його попередніх книгах — «Життя як воно є» й «Про молекули і людей». Тож тепер я плекав надію, що він викладе у доступнішій формі свою нейробіологічну теорію свідомості, збагачену клінічними й повсякденними прикладами. (Він це зробив у книзі 1994 року «Дивовижні гіпотези»).
У червні 1994 року ми з Ральфом і Кріком зустрілися за обідом у Нью-Йорку. Розмова велася в усіх напрямах. Ральф розповідав про свою поточну роботу над зоровим сприйняттям у мавп і ділився міркуваннями про засадничу роль хаосу на нейронному рівні; Френсіс говорив про розширення співпраці з Кохом і їхні останні припущення про нейронні кореляти свідомості; а я розповідав про свою майбутню поїздку на Пінґелап, де чимало людей (майже 10 % населення) мають цілковиту колірну сліпоту від народження. Я планував податися туди з Бобом Вассерманом і норвезьким дослідником сприйняття Кнутом Нордбі, який, як і жителі Пінґелапа, народився без колірних рецепторів на сітківках.
У лютому 1995 року я надіслав Френсісу копію «Антрополога на Марсі», яка щойно вийшла друком і містила розширену версію «Історії художника з колірною сліпотою», почасти значно доповнену після обговорень із ним. Я також поділився певним досвідом перебування у Пінґелапі й розповів про наші з Кнутом спроби уявити, які зміни могли відбутися в його мозку внаслідок ахроматопсії. Чи за відсутності колірних рецепторів на сітківках очей атрофуються центри мозку, що відповідають за розрізнення кольору? Чи вони підпорядкуються іншим зоровим функціям? Чи, можливо, вони перебувають в очікуванні певного сигналу, що може бути забезпечений прямою електричною чи магнітною стимуляцією? А якщо це можна здійснити, то чи зможе він уперше в житті побачити кольори? Чи зрозуміє він, що це колір, чи цей досвід буде занадто незвичним і приголомшливим для категоризації? Я знав, що подібні запитання викличуть глибокий інтерес і у Френсіса.
Ми з Френсісом і далі листувалися на різноманітні теми. Я детально писав йому про пацієнта, якого називав Вірджилом — його зір відновився після всього життя у сліпоті. Також я викладав свої міркування щодо мови жестів і перегрупування функцій слухової кори у глухих співаків. Часто провадив свого роду уявний діалог із ним — коли поставали заплутані питання, що стосувалися зорового сприйняття чи усвідомлення. Тоді я замислювався: що Френсіс подумає про це? Як намагатиметься це пояснити? Як проводитиме дослідження?
Невтомна діяльність Френсіса — творчий запал, що вразив мене, коли ми вперше зустрілися 1986 року, у поєднанні з тим, що він завжди дивився вперед, бачив попереду роки й десятки років роботи для себе та інших людей — спонукало думати про нього, як про безсмертного. І справді, у віці далеко за вісімдесят Френсіс і далі цілим потоком вихлюпував неперевершені статті, що нікого не лишали байдужим, без жодного натяку на втому, спад енергії чи повторення, властиві літнім людям. Тож певною мірою це був шок — на початку 2003-го дізнатися, що його здоров’я серйозно погіршилося. Можливо, я підсвідомо це відчував, коли написав йому у травні 2003-го, та це не була основна причина, чому я хотів знову з ним зв’язатися.
Я зловив себе на думці, що розмірковую про час — час і сприйняття, час і свідомість, час і пам’ять, час і музику, час і рух. Зокрема, повернувся до такого питання: чи є на перший погляд неперервний плин часу й руху, як ми його бачимо своїми очима, ілюзією — чи фактично наш досвід зорового сприйняття складається з низки позачасових «митей», що потім об’єднуються в ціле за допомогою певних вищих механізмів у мозку. Я усвідомив, що знову звертаюся до «кінематографічних» послідовностей нерухомих зображень, що їх описували мені пацієнти, які потерпали від мігрені, і що зрідка траплялися і в мене. (Також я мав дивовижний досвід цього впереміш з іншими розладами сприйняття, коли мене одурманив п’янкий перець у Мікронезії).
Коли я сказав Ральфу, що почав про це писати, він дав мені пораду: «Ви маєте прочитати останню статтю Кріка й Коха. У ній вони припускають, що зорова усвідомленість дійсно складається з послідовності «моментальних знімків» — ви всі думаєте про одне й те ж».