Я написав Френсісу, долучивши до листа чернетку своєї статті про час. На додачу доклав примірник своєї останньої книги «Дядько Вольфрам» і деякі недавні статті, що порушували нашу улюблену тему зорового сприйняття. П’ятого червня 2003 року Френсіс надіслав мені довгого листа, сповненого інтелектуального завзяття і піднесення й без жодного натяку на недугу. Він писав:
Мені сподобалася розповідь про ваші дитячі роки. Мій дядько також допомагав проводити базові досліди з хімії й видувати скло, хоча я ніколи настільки не захоплювався металами, як ви. Мене, як і вас, надзвичайно вразила періодична система елементів і міркування про структуру атома. Власне, на останньому році навчання у Мілл-Гілл [315] я виступав із доповіддю про те, як «атом Бора» разом із квантовою механікою пояснюють періодичну систему, хоча не певен, скільки з того всього направду розумів.
Мене заінтригувала реакція Френсіса на «Дядька Вольфрама», і я написав йому відповідь, поцікавившись, до якої міри він вбачав «зв’язок» між тим підлітком із Мілл-Гілла, який доповідав про атомну модель Бора; фізиком, яким він став; його пізнішою «подвійноспіральною» сутністю і теперішнім «я». Я навів цитату з листа, який Фройд у 1924 році написав Карлу Абрахаму (Фройду тоді було шістдесят сім): «Намагання змусити ототожнити себе з автором статті про спинномозкові ганглії міноги висуває суворі вимоги до єдності особистості. Однак, здається, це не той випадок».
У випадку Кріка уявний розрив був навіть більшим, адже Фройд від початку був біологом, попри те, що його перше зацікавлення — анатомія примітивних нервових систем. Френсіс, навпаки, отримав ступінь бакалавра з фізики; упродовж війни працював із магнітними мінами, а тоді продовжив докторську роботу в галузі фізичної хімії. І лише тоді, коли йому вже було за тридцять — вік, коли більшість дослідників уже загрузають у тому, чим займаються, — у нього сталася метаморфоза, як він говорив пізніше, «друге народження», і узявся до біології. В автобіографії «Чого прагне божевільний» Френсіс говорить про різницю між фізикою і біологією:
Природний відбір майже завжди ґрунтується на тому, що було раніше… Через комплексність, що є наслідком цього, біологічні організми так важко розкласти на складові. Базові закони фізики зазвичай можна виразити у простій математичній формі, і вони, напевно, однакові в усьому Всесвіті. Закони ж біології, навпаки, часто є лише широкими узагальненнями, тому що описують складні (хімічні) механізми, розвинуті за мільйони років унаслідок природного відбору… Я сам дуже мало знав із біології, хіба що у загальних рисах, допоки не перетнув тридцятирічну межу… перший ступінь, який я отримав, — це з фізики. Мені знадобився певний час, щоб пристосуватися до кардинально відмінного способу мислення, необхідного у біології. Це майже як народитися вдруге.
До середини 2003 року хвороба почала долати Френсіса, і мені надходили листи від Крістофа Коха, який тоді проводив із ним кілька днів на тиждень. Здавалося, вони настільки зблизилися, що чимало їхніх думок були діалогічними, з’являлися як результат взаємодії, і листи Крістофа вбирали в себе думки обох. Чимало висловлювань починалися словами «Ми з Френсісом маємо ще кілька запитань щодо вашого досвіду… Френсіс вважає, що це… Щодо мене, я не певен…» тощо.
У відповідь на мою статтю, присвячену часу (її версія пізніше з’явилася у «Нью-Йорк рев’ю оф букс» із заголовком «У ріці свідомості»), Крік ретельно розпитував мене про інтенсивність зорового мерехтіння під час аури мігрені. Були питання, які ми з ним обговорювали, коли вперше зустрілися за п’ятнадцять років до того, але про це ми, вочевидь, обидва забули; звичайно, ніхто з нас не посилався на попередні листи. Складалося враження, що у 1986 році не існувало вирішення, і ми обидва, кожен по-своєму, відклали цю справу, «забули» про неї, занурили її у підсвідомість, де виношували ще півтора десятка років, перш ніж вона виринула на поверхню. Ми з Френсісом зосередилися на питанні, у якому раніше зазнавали поразки, а тепер наближалися до відповіді. У серпні 2003-го це відчуття у мене набуло такої сили, що я зрозумів: маю навідати Френсіса у Ла-Хойї.
Я перебував у Ла-Хойї впродовж тижня й часто навідувався до Ральфа, який знову працював в Інституті Салка. Там була дуже приємна атмосфера (принаймні так здалося мені, сторонній людині, у цей короткий візит), атмосфера, що захопила Френсіса, коли він уперше прибув до інституту всередині 1970-х, і що відтоді підсилювалася за його постійної присутності. Попри свій вік, він і досі був там дуже вагомою постаттю. Ральф показав мені його машину, номерний знак якої мав лише чотири літери: A, T, G, C — чотири нуклеотиди ДНК. І я був радий одного дня побачити його високу постать, що прямує до лабораторії. Він ще тримався дуже рівно, хоча і йшов повільно, за допомогою палиці.