Першого ж дня чергування мене викликали о першій годині ночі: у лікарню надійшло немовля з бронхіолітом. Я поспішив до відділення на огляд свого першого пацієнта — чотиримісячної дитинки з лихоманкою, посинілою навколо рота шкірою і задишкою. Чи вдасться нам із медсестрою врятувати її? Чи є для неї надія? Побачивши мій переляк, сестра підтримувала мене й надавала необхідні вказівки. Малюка звали Дін Гоуп,[58] і ми до смішного марновірно сприйняли це як добрий знак — немовби саме ім’я могло прихилити до себе Мойр.[59] Усю ніч ми працювали не покладаючи рук, і коли почав займатися сірий зимовий світанок, небезпека для Дінового життя минула.
Першого січня я розпочав працювати у міддлсекській лікарні. Вона мала дуже хорошу репутацію, хоча їй і бракувало духу старовини, властивого шпиталю святого Варфоломія, або ж «Бартсу», що датується ХІІ століттям. Мій старший брат Девід навчався у коледжі при шпиталі. Міддлсекська лікарня заснована 1745 року, тож була порівняно новою. Тоді, коли я там працював, вона вже з кінця 1920-х розміщувалася у новій будівлі. Маркус, найстарший серед моїх братів, проходив навчання у міддлсекській лікарні, а тепер я йшов його слідами.
Я півроку стажувався у терапевтичному відділенні, а тоді стільки ж — у відділенні неврології під керівництвом Майкла Кремера та Роджера Джилліатта, що утворювали блискучий тандем, але були майже по-комічному несхожі між собою.
Кремер — добродушний, привітний та ввічливий чолов’яга. Губи його ледь помітно кривилися у дивній усмішці — я так і не збагнув, від чого саме — чи то від звички іронічно сприймати світ, чи то від перенесеного раніше невриту лицьового нерва. Здавалося, для своїх стажерів і пацієнтів він завжди мав силу-силенну часу.
Джилліатт відзначався набагато меншою привабливістю: суворий, нетерплячий, нестриманий, дратівливий. Мені часом здавалося, що він ледь вгамовує у собі лють, готовий вибухнути будь-якої миті. Ми, стажери, відчували, що навіть незастебнутий ґудзик може викликати в нього напад гніву. Його величезні й чорні, мов смола, брови наганяли страх на підлеглих. Попри свій вік (йому було лише за тридцять), він нещодавно отримав призначення на посаду лікаря-консультанта, ставши таким чином одним із наймолодших консультантів у всій Англії.[60] Ця обставина аж ніяк не пом’якшувала враження від його грізного вигляду, радше навпаки, підсилювала його. Джилліатт був нагороджений Воєнним хрестом за видатну хоробрість, і у ньому вбачалася військова виправка. Я страшенно його боявся: кожне його запитання ледь не паралізувало мене. Як я дізнався згодом, багато хто з його стажерів мав схожі відчуття.
Кремер і Джилліатт послуговувалися зовсім різними підходами до обстеження хворих. Джилліатт привчав нас скрупульозно збирати відомості про все: черепні нерви (не пропускаючи жодного з них), опорно-руховий апарат, сенсорну систему тощо у строго визначеному порядку, відхилення від якого було неприпустимим. Він ніколи не дозволяв собі забігати наперед, пропускаючи якісь пункти, фокусуватися на розширеній зіниці, фасцикуляції,[61] відсутності черевного рефлексу абощо.[62] Процес діагностування означав для нього чітке дотримання алгоритму.
Джилліатт був насамперед науковцем і нейрофізіологом за освітою та характером. Складалося враження, що він шкодує про те, що доводиться мати справу з пацієнтами (чи стажерами), хоча, як я потім дізнався, він у спілкуванні зі своїми аспірантами був зовсім іншим — приязним і готовим прийти на допомогу. Він пристрасно захоплювався всім, що було пов’язано з електричними методами дослідження розладів периферичної нервової системи та іннервацією[63] м’язів, і був на шляху до того, щоб стати фахівцем світового рівня з цієї проблематики.
60
Це було справді надзвичайно, хоча не можу не згадати, що моя мати стала консультантом у 27 років.
61
Фасцикуляція — короткочасне мимовільне скорочення кількох м’язових волокон, що проявляється у вигляді підшкірного тріпотіння.
62
Валентин Лоуг, їхній колега-нейрохірург з іншого відділення, часом запитував молодих лікарів, чи помічали вони, що з його обличчям щось «не так». Тільки після цього ми зауважили, що щось дійсно «не так» із його очима: одна із зіниць була набагато більша за іншу. Ми будували нескінченні здогадки з приводу причин цього явища, втім Лоуг так і не пролив світло на таємницю.
63
Іннервація — активація нервів в органах та тканинах живого організму, що забезпечує їхній зв’язок із центральною нервовою системою.