«Приходьте знову на обід», — написав він на завершення.
У середині 1950-х, коли я вивчав медицину, здавалося, що між нашою нейрофізіологією і реальними умовами, у яких пацієнти переживали неврологічні розлади, пролягає нездоланна прірва. Неврологія і далі прямувала клініко-анатомічним методом (запровадженим Броком за століття до того), згідно з яким у мозку визначалося розташування ушкоджених ділянок і встановлювалася їхня відповідність із симптомами — так, розлади мовлення співвідносилися із порушеннями у мовленнєвому центрі Брока, параліч — із порушеннями у руховому центрі тощо. Мозок розглядали як сукупність чи мозаїку маленьких органів, певним чином пов’язаних між собою, і кожен з яких виконує певні функції. Однак дуже мало було уявлень про роботу мозку як цілого. Коли я на початку 1980-х писав книгу «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», мій світогляд ще ґрунтувався на цій моделі, згідно з якою, нервову систему, значною мірою, розглядали як сталу й незмінну, з «попередньо закріпленими» під кожну функцію ділянками.
Така модель була придатною, скажімо, під час визначення ушкодженої ділянки в людини з афазією. Але як вона може пояснити навчання і результати практичної діяльності? А відтворення і перегляд спогадів, які ми здійснюємо впродовж усього життя? Як вона може пояснити процеси адаптації, нейронної пластичності? Свідомість — її розмаїтість, її цілісніть, її мінливий потік, її численні розлади? Як вона може пояснити індивідуальність чи окреме «я»?
Попри те, що у нейронауці 1970-х і 1980-х відбувся величезний поступ, насправді вона перебувала у поняттєвій кризі чи вакуумі, не існувало загальної теорії, яка могла б осмислити дані й наочні засоби, спостереження десятка різних дисциплін від неврології до дитячої психології, лінгвістики й навіть психоаналізу.
У 1986 році я прочитав прекрасну статтю Ізраеля Розенфілда у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», у якій він описував революційну роботу й погляди Джеральда М. Едельмана. Едельман був упевнений, як ніхто інший: «Ми стоїмо на порозі нейронаукової революції, — писав він. — І наприкінці ми дізнаємося, як працює розум, що керує нашою природою, і наскільки ми знаємо світ».
Кілька місяців тому разом із Розенфілдом я домовився про зустріч із самим Едельманом у конференц-залі біля Рокфеллерського університету, де тоді розташовувався Інститут нейронаук Едельмана.
Едельман широкими кроком увійшов до зали, коротко привітався з нами, а тоді неперервно говорив упродовж двадцяти чи тридцяти хвилин. Жоден із нас не наважився його перебити. Потім він різко пішов, і, визирнувши з вікна, я побачив, як він швидко простує по Йорк-авеню, взагалі не роззираючись довкола. «Це хода генія, маніяка, — подумалося мені. — Він неначе одержимий». Мене охопило відчуття побожності й заздрості: як би я хотів володіти такою шаленою силою зосередження! Але потім подумав, що жити з таким інтелектом, імовірно, не надто легко — дійсно, як я потім дізнався, Едельман не мав вихідних, мало спав, був загнаним, майже замученим неперервними розмірковуваннями; він часто міг зателефонувати Розенфілду посеред ночі. Напевно, я зі своїми скромнішими талантами перебував у кращому становищі.
У 1987 році Едельман опублікував книгу «Нейродарвінізм», основоположну працю, першу в серії книг, що виявляли й досліджували розвиток вельми радикальної ідеї, яку він назвав теорією відбору груп нейронів, або ж — експресивніше — нейродарвінізмом. Я намучився з цією книгою, місцями взагалі не розуміючи написаного, почасти через новизну Едельманових ідей, а почасти — через абстрактний характер оповіді й брак конкретних прикладів. Дарвін говорив про «Походження», що це — «один довгий аргумент», проте він підкріплював його незліченною кількістю прикладів природного (і штучного) відбору й талантом писати майже як романіст. Праця «Нейродарвінізм», навпаки, була чистим аргументом — суцільний, насичений інтелектуальний огляд від початку до кінця. Я був не єдиним, у кого виникли труднощі з «Нейродарвінізмом» — щільність, сміливість і новизна Едельманової праці, її вихід за межі справді приголомшували.
Свій примірник «Нейродарвінізму» я доповнив клінічними прикладами, воліючи, щоб це зробив сам Едельман, оскільки він викладав неврологію і психіатрію.
У 1988 році я знову зустрівся з Джеррі, коли ми обидва виступали з доповідями на конференції про мистецтво пам’яті у Флоренції.[316] Після конференції ми разом обідали. Тепер він здався мені зовсім не таким, як спершу, коли намагався убгати десяток років напруженої роботи думки у кількахвилинний монолог — тепер був розслаблений, терпляче зносячи мою неквапливість. Загальна атмосфера розмови була невимушеною. Джеррі нетерпляче хотів дізнатися про те, що траплялося у моїй роботі з пацієнтами, про випадки, що були б доречні до його міркувань, клінічні історії, що відповідали б його теоріям про роботу мозку та свідомості. У Рокфеллерському університеті він був дещо відірваний від клінічного життя, як і Крік в Інституті Салка, і їм обом страшенно бракувало клінічних даних.
316
Слухачі Джеррі були захоплені, але спантеличені, а коли він сказав: «Розум — не комп’ютер, а світ — не шматок перфострічки», італійська аудиторія почула: «Світ — не шматок перепічки». Це спричинило у коридорах палкі обговорення на тему, що ж мав на увазі американський професор під цим афористичним висловлюванням.