На нашому столі була паперова скатертина, і коли певні моменти були незрозумілими, ми малювали на ній графіки, аж доки не добиралися до самої їхньої суті. До моменту завершення обіду я відчув, що осягнув його теорію відбору груп нейронів, принаймні її частину. Здавалося, що вона проливає світло на широку галузь неврологічних і психологічних знань, що вона є ймовірною моделлю, що здатна пройти випробування — моделлю сприйняття, пам’яті й навчання, і того, як через мозкові механізми, спроможні до вибору й взаємодії, людська істота набуває свідомості й стає унікальною особистістю.
Доки Крік (із колегами) розщеплював генетичний код — у загальних рисах, набір інструкцій для побудови тіла, — Едельман від початку зрозумів, що генетичний код не може визначати чи контролювати долю кожної окремої клітини тіла, що клітинний розвиток, особливо у нервовій системі, підпадає під дію найрізноманітніших обставин: нервові клітини можуть відмирати, мігрувати (Едельман називає таких мігрантів «циганами»), у непередбачуваний спосіб приєднуватися одна до одної — так, що навіть на момент народження дрібна нейронна мережа навіть у мозках однояйцевих близнюків суттєво відрізняється — вони вже різні особистості, які в індивідуальний спосіб реагують на те, що з ними відбувається.
Дарвін, за сотню років до Кріка й Едельмана, вивчаючи морфологію вусоногих, спостеріг, що немає жодної пари вусоногих одного виду, які були б ідентичні один одному. Біологічна популяція складається не з ідентичних копій, а з різноманітних, відмінних одна від одної особин. Природний відбір може впливати на популяцію саме таких змінених особин, зберігаючи деякі роди заради потомства і прирікаючи інші на вимирання (Едельман полюбляв називати природний відбір «велетенською машиною смерті»). Майже від початку своєї діяльності Едельман збагнув, що процеси, схожі на природний відбір, вочевидь, є критично важливими для кожного окремого організму — особливо вищих тварин — те, що кожен організм переживає упродовж життя, сприяє зміцненню певних нейронних зв’язків чи констеляцій нервової системи і викликає ослаблення чи згасання інших.[317]
Як основну одиницю природного відбору й заміни Едельман розглядав не окремий нейрон, а групи від п’ятдесяти до тисячі зв’язаних нейронів — саме тому він назвав свою гіпотезу теорією відбору груп нейронів. Свою роботу він бачив як завершення справи, розпочатої Дарвіном, додаючи відбір на клітинному рівні упродовж життєвого циклу особини до теорії природного відбору упродовж багатьох поколінь.
Безперечно, частиною нашого генетичного програмування є певні вроджені схильності й потреби, інакше дитина не мала б жодних прагнень, у неї б не виникало спонук щось робити, чогось шукати, лишатися живою. Ці базові потреби (наприклад, їжі, тепла, спілкування з іншими людьми) й спрямовують перші рухи й прагнення істоти.
А на примітивному, фізіологічному рівні є різноманітні сенсорні й рухові дані: від рефлексів, що виникають мимовільно (наприклад, реакція на біль) до певних вроджених механізмів у мозку (наприклад, контроль дихання й автономних функцій).
Утім, на думку Едельмана, мало що інше є запрограмованим чи вродженим. Малюк черепахи, щойно вилупившись із яйця, готовий іти. А людське немовля не готове, воно має створити різноманітні сприйняттєві й інші розподіли за категоріями й скористатися ними, щоб осмислити світ: витворити власний, окремий світ і зрозуміти, як торувати свій шлях у ньому. Критично важливими тут є досвід і експеримент — нейродарвінізм є за своєю суттю експериментальним відбором.
Для Едельмана справжній функціональний «механізм» мозку складається з мільйонів нейронних груп, організованих у більші одиниці, або ж «карти». Ці карти, неперервно пов’язуючись у несталі, неймовірно складні, але завжди сповнені змісту моделі, можуть змінюватися за лічені хвилини чи секунди. Це нагадує поетичне міркування Ч. С. Шеррінґона про мозок як про «чарівний ставок», де «мільйони човників, спалахуючи, плетуть візерунок, що тут-таки тане. Цей візерунок завжди сповнений змісту, проте ніколи не живе довго. Це мінлива гармонія менших візерунків у його складі».
317
Едельман першим заговорив про теорію відбору стосовно імунної системи — за цю роботу його було нагороджено Нобелівською премією. А потім, у середині 1970-х, він почав застосовувати аналогічні поняття до нервової системи.