Натомість Кремер мав надзвичайно розвинене інтуїтивне чуття. Пригадую, як він колись поставив діагноз новоприбулому пацієнтові, як тільки той з’явився на порозі відділення. Джилліатт угледів хворого на відстані майже тридцяти метрів, схвильовано вхопив мене за руку й прошепотів на вухо: «Синдром яремного отвору!». Це вкрай рідкісний синдром, і мене вразило, що Кремеру з одного погляду вдалося розпізнати його з такої відстані.
Приклади Кремера та Джилліатта спонукали задуматися над порівнянням інтуїції та аналітичних здібностей, про що писав Паскаль у «Думках». Кремер мав неперевершену інтуїцію, буквально з першого погляду йому відкривалося все і навіть більше, ніж він міг втілити у слова. На відміну від нього, Джилліатт був насамперед аналітиком, досліджував явища поступово, однак при цьому мав здатність у деталях розповісти про те, що передувало захворюванню чи буде його наслідком.
Кремер надзвичайно співчував і симпатизував своїм пацієнтам. Здавалося, він читає їхні думки, інтуїтивно відчуває усі їхні страхи й надії. Як театральний режисер, що уважно стежить за грою акторів, Кремер спостерігав за їхніми рухами й поставами. Одна з його статей, моя улюблена, називалася «Стояння, сидіння, ходіння». Вона була демонстрацією того, скільки всього він помічав і розумів навіть до неврологічного огляду, навіть до того, як пацієнт встигав розтулити рота.
У п’ятницю по обіді він приймав хворих у поліклініці. Бували дні, коли їхня кількість доходила до тридцяти, і кожному він приділяв якнайбільше уваги, співчутливо й зосереджено надаючи консультації. Пацієнти дуже його любили, підкреслюючи доброту й зазначаючи, що сама його присутність має лікувальний ефект.
Кремер продовжував цікавитися і брати активну участь у житті своїх стажерів навіть після того, як вони, полишивши цю посаду, робили кар’єру. Він порекомендував мені податися до Америки, влаштував деякі знайомства, а через двадцять п’ять років, прочитавши книгу «Нога, як точка опори», написав мені глибокого і вдумливого листа.[64]
Із Джилліаттом я спілкувався менше — гадаю, ми обоє були досить сором’язливими. Проте після виходу «Пробуджень»[65] у 1973 році він написав мені й запросив навідати його на Квін-сквер.[66] Тепер Джилліатт здався мені вже значно менш страхітливим — я навіть гадки не мав, що той може бути таким інтелігентним і приязним. Наступного року він запросив мене знову, щоб показати тамтешнім пацієнтам документальний фільм за моїми «Пробудженнями».
Мене засмутила звістка про те, що Джилліатт помер від раку — хвороба спіткала його у відносно молодому віці, коли він продукував чимало ідей. Не менш сумно було дізнатися, що Кремер, такий товариський, говіркий, який приймав пацієнтів ще довго після виходу на пенсію, зазнав афазії унаслідок паралічу. Вони обоє вплинули на мене найкращим чином, але кожен у свій спосіб. Кремер навчив спостережливості та довіряти інтуїції, а Джилліатт — завжди пам’ятати про залучені до процесу фізіологічні механізми. Понад п’ятдесят років по тому я згадую їх із теплом та вдячністю.
Навчання на підготовчих курсах із анатомії та фізіології в Оксфорді жодним чином не підготувало мене до того, якою є справжня медицина. Прийом пацієнтів, вислуховування їхніх скарг, намагання зрозуміти (чи принаймні уявити), що вони переживають і в якому стані перебувають, хвилювання за них, потреба бути відповідальним — це було для мене цілком новим. Пацієнти були справжніми — часто це були запальні особи з реальними проблемами, а іноді траплялися особливі, навіть болючі випадки. Тоді поставали питання не просто діагностики й лікування, а і якості життя як такого і чи варто за певних обставин узагалі жити.
Мене дуже зачепило, коли під час мого стажування у Міддлсексі до терапевтичного відділення потрапив юнак на ім’я Джошуа, плавець, зі скаргами на дивні болі в ногах. На основі деяких аналізів крові йому поставили попередній діагноз, і в очікуванні подальших результатів дозволили провести вихідні вдома. Суботнього вечора, коли Джошуа розважався на вечірці серед іншої молоді, де було кілька студентів-медиків, один із них поцікавився у хлопця, чому той опинився в лікарні. Джошуа відповів, що не знає, проте йому прописали деякі пігулки. Співрозмовник, побачивши пляшечку з написом «6МП» (6-мекапторупін) на етикетці, бовкнув: «Боже, та в тебе, схоже, гострий лейкоз».
Після вихідних Джошуа повернувся у відчаї. Він запитав, чи точний цей діагноз, чим може зарадити лікування і що на нього чекає далі. Йому зробили аналіз кісткового мозку, в результаті якого діагноз підтвердився. Джошуа сповістили, що завдяки лікуванню він виграє трохи часу, але хвороба візьме своє, і він помре упродовж року, а можливо й раніше.
64
Кремер писав:
«У відділенні кардіології мене попросили оглянути пацієнта, що збивав із пантелику. Він страждав на мерехтливу аритмію, яка спричинила утворення великого емболу. Це, своєю чергою, призвело до паралічу лівої половини тіла. Мене попросили його оглянути, оскільки вночі він постійно падав із ліжка, і кардіологи не могли зрозуміти, в чому річ.
Коли я поцікавився, що відбувається вночі, він цілком щиро розповів, що прокидаючись, він щоразу бачить поруч із собою мертву, холодну, волохату ногу. Йому невтямки, звідки вона береться, але він не може терпіти її у своєму ліжку, тому здоровою рукою та ногою випихає її і, зрозуміло, слідом за нею опиняється на підлозі.
Це був промовистий приклад того, як людина може повністю втратити відчуття паралізованої кінцівки. Втім примітно, що я так і не домігся від нього відповіді, чи була його нога з того боку в ліжку — настільки його увагу захопила огидна чужорідна нога».
Я цитував цей уривок Кремерового листа, коли мав нагоду описувати подібний випадок («Людина, яка випадає з ліжка») у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».
66
Квін-сквер — площа у Лондоні, де розташований Національний шпиталь неврології та нейрохірургії.