Того ж дня по обіді я побачив, як Джошуа дряпається на балконні перила: наше відділення розташоване на третьому поверсі. Я поспішив до нього і втягнув назад, говорячи все, що спадало мені на думку, що жити варто навіть за таких обставин. Мить рішучості для нього минула, і хлопець неохоче дозволив відвести себе назад у відділення.
Дивні болі швидко посилювалися, тепер Джошуа відчував їх не лише в ногах, а й у руках і тулубі. Стало очевидно, що їх причиною є лейкозний інфільтрат чутливих нервів при їхньому входженні у спинний мозок. Знеболювальне не допомагало, йому призначили найсильніші опіати як перорально, так і внутрішньовенно, і, зрештою, героїн. Він почав днями й ночами кричати від болю, і єдиним виходом у цій ситуації був оксид азоту. Варто було йому прийти до тями після анестезії, крики відновлювалися.
«Не слід було утримувати мене від стрибка, — якось сказав він мені. — Але, напевно, це було вашим обов’язком». Кілька днів по тому Джошуа помер, украй змучений болем.
У Лондоні 1950-х років було нелегко, і до того ж небезпечно висловлюватися відкрито про свою гомосексуальність чи практикувати її. Людей, помічених у цьому, чекали суворі покарання, ув’язнення або ж, як у випадку з Аланом Тюрингом,[67] хімічна кастрація шляхом примусового впорскування естрогену. Суспільне ставлення було здебільшого не менш непримиренним, ніж буква закону. Непросто було гомосексуалам влаштовувати зустрічі: попри те, що існували деякі клуби й паби, у яких вони збиралися, поліція постійно наглядала за такими місцями і влаштовувала облави. Скрізь, особливо у громадських парках і вбиральнях, можна було натрапити на засланих провокаторів, навчених спокушати надто довірливих простаків і штовхати їх у прірву.
Хоча я відвідував «відкриті» міста на кшталт Амстердама настільки часто, наскільки це було можливо, але не наважувався шукати статевих партнерів у Лондоні, тим паче зважаючи на те, що жив удома під пильним наглядом батьків.
Проте 1959 року, під час стажування у терапевтичному й неврологічному відділеннях у Міддлсексі, варто було мені пройти по Шарлотт-стрит і перетнути Оксфорд-стрит, як я опинявся на площі Сохо. Трохи далі, якщо пройти через Фрит-стрит, була Олд-Комптон-стрит, де будь-що можна купити чи взяти в оренду. У тютюновій крамниці Коулмана я міг дістати свої улюблені гаванські сигари; однієї Bolivar «torpedo» вистачало на весь вечір, і тоді часом дозволяв собі пригоститися нею з особливих нагод. Був тут і гастрономічний магазин, де торгували тістечками з маком, такими соковитими й ароматними, яких я відтоді ніде не куштував, а також невелика газетна й кондитерська крамниця, у вікнах якої розміщували оголошення сексуального характеру, стримані й завуальовані (писати однозначніше було б небезпечно), проте очевидні у своєму значенні.
В одному з таких оголошень якийсь молодик писав про своє захоплення мотоциклами й мотоциклетним обладнанням. Він указав ім’я, принаймні прізвисько — Бад, — і номер телефону. Я не ризикнув на довше затриматися біля цього оголошення, не кажучи вже про те, щоб переписати з нього дані, але тоді я мав фотографічну пам’ять, що миттю закарбувала їх. Я ніколи не відгукувався на оголошення, навіть не думав про таке, але після майже річного стримування (я не був в Амстердамі від минулого грудня) я вирішив зателефонувати таємничому Баду.
Ми поспілкувалися телефоном, зберігаючи обачність, обговорюючи переважно мотоцикли. Бад мав BSA Gold Star, великий одномісний мотоцикл із двигуном у 500 кубічних сантиметрів та опущеним кермом, я ж володів Norton’ом Dominator, об’єм двигуна якого становив 600 кубічних сантиметрів. Ми домовилися зустрітися у кафе, де зазвичай збиралися мотоциклісти, і звідти податися на прогулянку. Один одного ми мали впізнати за мотоциклами й зодягом: куртки, штани, черевики та рукавички — усе шкіряне.
Зустрілися, потиснули руки, висловили захоплення мотоциклами один одного й подалися ганяти південними околицями Лондона. Я народився і зростав у північно-західній частині міста й не орієнтувався тут, тож Бад обирав, куди їхати. Тоді я подумав, що з вигляду він неначе відважний лицар доріг на моторному скакуні, вбраний в обладунок із чорної шкіри.
На вечерю ми пішли до його квартири в Путні — досить бідно обставленого помешкання, де було дуже мало книг, але чимало журналів про мотоцикли й мотоциклетне спорядження. Усі стіни завішані фотографіями мотоциклів і байкерів, а також (цього я ніяк не очікував) було кілька підводних знімків, які Бад зробив сам — іншим його пристрасним захопленням було підводне плавання. Я почав плавати з аквалангом під час перебування на Червоному морі у 1956 році, тож ми могли розділити ще одне хобі (досить незвичне, як для 1950-х років). Бад також мав чимало спорядження для пірнання. Тоді ще не було мокрих гідрокостюмів і костюмів із неопрену, або ж синтетичного каучуку, тож аквалангісти носили водонепроникні костюми з товстої гуми.
67
Алан Матісон Тюринг (Alan Mathison Turing, 1912–1954) — англійський математик, логік і криптограф. Зробив вагомий внесок у дослідження штучного інтелекту.