Ми піднялися значно вище найвищих дерев. Тут чимало чагарів — вербова лоза та яловець, чорниця та бізонова ягода, — але над верхньою межею поширення лісу ростуть лише модрини з незаймано блідими стовбурами й пухнастою хвоєю.
У цій місцевості водяться ховрахи, пискухи, білки й бурундуки, часом у скелястому затінку можна натрапити на бабака. Характерні для цих країв також сороки, вівчарики, кропивники й дрозди. Чимало чорних і бурих ведмедів, проте гризлі трапляються зрідка. На низинних пасовищах — лосі й олені вапіті. Якось сонце затулила тінь від величезного крила, і я одразу зрозумів, що це орел, житель Скелястих гір.
Вище й вище — життя завмирає, усе покривається сірим серпанком, аж поки мохи й лишайники знову не стають владарями світобудови.
Учора я долучився до професора, його родини та друга, старого Маршала, якого він кличе «брат». Вони й схожі, немов брати, хоча насправді є лише друзями та колегами. Я поїхав із ними на величезне плоскогір’я, що височіло аж над густими купчастими хмарами.
— Людина тут нічого не змінила! — вигукнув професор. — Лише розширила стежки для випасання кіз.
Це почуття не можна описати ані тепер, ані будь-коли раніше. Воно виникає з усвідомлення того, що ти перебуваєш вдалині від усього людства, один на півтори тисячі квадратних кілометрів. Ми їхали мовчки, адже слова були б безглуздими. Здавалося, ми перебуваємо на вершині цілого світу. Невдовзі ми почали спускатися, наші коні обережно ступали по підліску. Зрештою вийшли до вервечки студених озер із чудернацькими назвами — Сфінкс, Скарабей і Єгипет. Нехтуючи застереженнями, я стягнув свій мокрий від поту одяг і, занурившись у прозору воду Єгипту, поплив на спині. З одного боку підносилися гори Фараона, на чиїх старовинних обличчях викарбувані величезні ієрогліфи, але інші вершини були безіменними — імовірно, такими вони й лишаться.
На зворотному шляху ми проїжджали повз чималу льодовикову улоговину, повну гладеньких морен.[75]
— Ви лишень подумайте! — сказав професор. — Ця надзвичайна западина на дев’яносто метрів углиб була заповнена кригою. А коли ми та наші діти відійдемо в небуття, у цьому дрібноземі проросте насіння, і над цими валунами розгойдуватиметься молодий ліс.
Перед вами — одна зі сцен геологічної драми, минуле й майбутнє якої незримо присутнє в осяжній нами сучасності, і це в межах одного людського покоління і людської пам’яті.
Я ковзнув поглядом по професору: тендітна постать на тлі трьохсоткілограмової стіни з каменю та криги, незугарна у цьому зношеному капелюсі та штанях, утім сповнена гідності та владності. Навіть могутність льодовиків і стрімких потоків була нічим у порівнянні з могутністю цієї гордої комашини, що досліджувала й розуміла їх.
Професор був чудовим супутником. Він ділився зі мною строго практичними знаннями про те, як розпізнавати льодовикові цирки й різновиди морен; розгадувати сліди ведмедя і лося, а також руйнівних дій дикобразів; ретельно досліджувати місцевість на предмет неміцного болотистого ґрунту; запам’ятовувати наземні орієнтири так, щоб ніколи не загубитися; зауважувати зловісні лінзоподібні хмари — передвісники раптових бур. Сфер, яких сягала його обізнаність, було надзвичайно багато. Створювалося враження, що він знав усе на світі. Він міг обговорювати право, соціологію та економіку, політику, бізнес, рекламу, медицину, психологію, математику.
Мені ще не доводилося зустрічати людину, яка була б так глибоко обізнана у всіх аспектах свого оточення — фізичному, суспільному, людському. Він був обдарований іронічною проникливістю розуму, усвідомлював власні спонуки, що зрівноважували все, що він казав, і надавали його словам особистісності.
Я зустрівся з професором минулого вечора й довірив йому історію про те, як полишив сім’ю і країну, а також про свої сумніви щодо того, чи зоставатися мені в медицині.
— Професія, обрана мною! — вигукнув я у розпачі. — Її ж обрали за мене інші. Тепер я хочу лише одного — блукати й писати. Гадаю, мені варто з рік попрацювати дроворубом.
— Забудь про це, — коротко кинув професор. — Так ти лише змарнуєш час. Поїдь і поцікався медичними коледжами, університетами у Штатах. Штати — для тебе. Ніхто не збирається тебе зневажати. Проявиш себе добре — просуватимешся угору. Будеш торохтієм — вони швидко це зрозуміють.
75
Морена — скупчення неоднорідного уламкового матеріалу, що переноситься і відкладається льодовиками.