Батько написав відповідь в іншому стилі: «Ми цілком примирилися з тим, що тепер наш будинок у Мейпсбері є досить порожнім». Та на завершення додав:
Коли я кажу, що ми змирилися, це, звісно ж, лише половина правди. Навряд чи варто нагадувати, що ми завжди дуже за тобою сумуємо. Нам не вистачає твоєї жвавої присутності, грабіжницьких атак на холодильник і комору з продуктами, гри на фортепіано, твоїх забавок, коли ти голяка займався у своїй кімнаті важкою атлетикою, твоїх раптових опівнічних спусків на Norton’і. Цілий сонм спогадів про тебе, такого сповненого сил і енергії, завжди огортатиме нас. Коли ми споглядаємо цей великий порожній будинок, наші серця повняться тугою і відчуттям глибокої втрати. Водночас ми розуміємо, що ти маєш торувати власну стежку в цьому світі, й остаточне рішення — за тобою!
Тато написав про «порожній будинок», а мама: «Де ж ви всі тепер?.. Наш дім населяють привиди».
Проте у нашому домі все ж таки була цілком зрима, матеріальна сутність — мій брат Майкл. Він у якомусь сенсі змалку був «зайвим». Щось у ньому було не таке, як в усіх: йому було важко йти на контакт, він не мав друзів, здавалося, що Майкл живе у якомусь власному світі.
Нашого старшого брата Маркуса змалечку приваблював світ, мов до шістнадцяти років він уже знав їх із півдесятка. Девід поринав у світ музики — він міг би стати професійним музикантом. Я ж занурився у науку. Втім, що то був за світ, у якому жив Майкл, ніхто з нас і гадки не мав. Він, однак, мав неабиякий розум, феноменальну пам’ять і, здавалося, що з більшою втіхою пізнавав світ із книжок, аніж із «дійсності». Мамина старша сестра, тітка Анні, яка упродовж сорока років була директором школи в Єрусалимі, вважала Майкла настільки здібним, що заповіла йому всю свою бібліотеку, попри те, що востаннє бачила його 1939 року, коли йому було всього лише одинадцять.
На початку війни нас із Майклом евакуювали разом, і ми півтора року провели у Брефілді, жахливому пансіоні Мідлендса. Директор там був справжнім садистом: його улюблена забавка — бити маленьких хлопчаків по сідницях.[87] (Саме тоді Майкл напам’ять вивчив «Ніколаса Ніклбі» й «Девіда Коперфілда», хоча й ніколи відкрито не порівнював наш пансіон із «Дотбойз»[88] чи його директора — з діккенсівською потворою містером Кріклом.)[89]
У 1941 році Майкл, якому тоді вже виповнилося тринадцять, перейшов до іншого пансіону — «Кліфтон коледж», де над ним жорстоко знущалися. У книзі «Дядько Вольфрам» я описував виникнення у Майкла першого душевного розладу:
Тітка Лен, що гостювала тоді у нас, якось перетнулася з Майклом, коли він напівголий виходив із ванної кімнати. «Погляньте на його спину! — сказала вона батькам. — Він весь у синцях і рубцях! Якщо таке відбувається з його тілом, то що ж коїться з його духом?» Батьки здивовано відповіли, що не помічали нічого незвичайного, гадали, що Майклу подобається у школі, він не має жодних проблем і все у нього «добре».
Невдовзі, у п’ятнадцятирічному віці, у Майкла стався психічний розлад. Йому видавалося, наче навколо змикається злобний магічний світ. Майкл був певен, що став, за його словами, «улюбленцем бога, який полюбляє бити батогом», потрапив під пильну увагу «садистського Провидіння». Водночас виникли марення і гра уяви про месіанство: якщо він ставав об’єктом нападів чи побоїв, то через те, що був (чи принаймні міг бути) Спасителем, тим самим, на якого ми так довго чекали. Розриваючись поміж блаженством і муками, уявою і дійсністю, відчуваючи, що він божеволіє (чи, може, вже збожеволів), Майкл більше не міг спати чи відпочивати, лише збуджено походжав будинком, тупаючи ногами, марив і кричав.
Я почав боятися за нього, боявся його самого й того жахіття, яке тепер ставало його дійсністю. Що буде з ним далі? Чи щось подібне станеться колись і зі мною? Саме тоді я спорудив у будинку власну лабораторію і зачинявся там, затуляв вуха, ховаючись від Майклового божевілля. Це зовсім не означало, що я збайдужів до нього — я щиро йому співчував, частково розуміючи, що йому доводиться переживати, але мав триматися на віддалі, будувати власний світ — світ науки, щоб мене не затягнуло у хаотичне, принадне божевілля світу, у якому жив Майкл.
Батьки були приголомшені: вони жаліли Майкла, почувалися стривоженими, нажаханими, проте найбільше зніяковілими. Вони знали, яке дати цьому визначення — «шизофренія». Але чому вона спіткала саме Майкла, та ще й у такому ранньому віці? Через страшні знущання у Кліфтоні? Через генетичні особливості? Він завжди був незвичайним: незграбний, неспокійний, вочевидь із «шизоїдними» рисами, що були властиві йому й раніше. А може, — міркування над таким варіантом давалися батькам найважче, — цей розлад став наслідком їхнього виховання, їхніх огріхів у поводженні з сином? Та що б це не було — його сутність чи їхня присутність, недоліки хімії чи недоліки виховання — медицина, безперечно, могла дати цьому раду. У шістнадцятирічному віці Майкла поклали у психіатричну лікарню для інсулінотерапії, де йому впорснули дванадцять доз інсуліну. Спричинене цим падіння рівня цукру в крові призвело до безпам’ятства. Приводили Майкла до тями глюкозними крапельницями. У 1944 році це була терапія першої лінії проти шизофренії. У разі потреби наступним етапом лікування був електрошок чи лоботомія. До винайдення транквілізаторів лишалося вісім років.
88
«Дотбойз» — приватна школа в романі Діккенса «Ніколас Ніклбі», де до дітей застосовували жорстокі покарання.
89
Містер Крікл — директор пансіону в романі Діккенса «Девід Коперфілд», який славився своєю жорстокістю.