Я міг і повинен був більше любити, більше підтримувати брата, коли повернувся до Лондона, до медичного коледжу. Я міг би ходити з Майклом по ресторанах, кіно, театрах, концертах (чого він ніколи не робив сам). Міг з’їздити з ним на море чи за місто. Проте я нічого з цього не зробив, і почуття сорому від цього, відчуття, що я був поганим братом, недоступним для нього, коли він вкрай потребував підтримки, ще палає у мені шістдесят років по тому.
Я не знаю, якою була б Майклова реакція, якби я проявляв більше ініціативи. Він мав власне життя, суворо контрольоване й обмежене, і не любив жодних відхилень від нього.
Із появою транквілізаторів Майклове життя стало менш бурхливим, проте, як мені здавалося, водночас більш обмеженим і збіднілим. Він більше не читав «Дейлі воркер», не навідувався до книгарні на Ред-лайон-сквер. Раніше він мав відчуття належності до колективу, мав із ким поділяти марксистські погляди, зараз його запал охолонув, і він почувався все самотнішим та занедбанішим. Батько сподівався, що наша синагога зможе надати Майклові моральну й пастирську допомогу, сповнити його почуттям єдності. У юності він був досить релігійною людиною — після бар-міцви[94] він щодня носив цицит[95] і прикладав тфілін,[96] а також за будь-якої можливості відвідував синагогу — втім і тут його завзяття ослабло. Майкл утратив інтерес до синагоги, чия громада зменшувала свою чисельність: усе більше лондонських євреїв емігрували, одружувалися з місцевими неєвреями й розчинялися серед них — тож і синагога втратила інтерес до нього.
Його потяг до читання, колись такий глибокий і жадібний (хіба ж не йому тітка Анні залишила всю свою бібліотеку?) тепер разюче зменшився, Майкл майже зовсім закинув книги й лише уривчасто зазирав до газет.
Гадаю, що попри, а може й через транквілізатори, він занурювався у безнадію та байдужість. У 1960 році, після виходу блискучої книги Рональда Девіда Лейнга[97] «Розділене „я“» у Майкла ненадовго загорілася надія. Адже у цій праці лікар, психіатр, розглядав шизофренію не як хворобу, а як повноцінний, ба більше — привілейований спосіб буття. І хоч Майкл часом і сам називав усіх нас, нешизофреніків, «до блювоти нормальними» (цей уїдливий вислів був породженням шаленої люті), йому невдовзі, за його словами, надокучив Лейнгів «романтизм», і Майкл почав сприймати його як дещо небезпечного дурня.
Полишаючи у день свого 27-річчя Англію, я також хотів утекти від брата з його безнадійною і трагічною історією, з чим ми не могли впоратися. Але, можливо, це певною мірою ознаменувало спробу досліджувати шизофренію і супутні розлади мозкової та розумової діяльності на власних пацієнтах і власним способом.
Сан-Франциско
Я прибув до Сан-Франциско, віддавна омріяного міста, проте не мав ґрін-кард, а отже, не міг офіційно влаштуватися на роботу чи заробляти собі на життя. Я підтримував зв’язок із Майклом Кремером, під керівництвом якого працював у неврологічному відділенні в Міддлсексі (він цілковито підтримував моє рішення не проходити військову службу, що, за його словами, «є тепер цілковитим марнуванням часу»), а коли я озвучив свої міркування з приводу того, щоб податися до Сан-Франциско, він запропонував мені зустрітися з його колегами Ґрантом Левіном і Бертом Фейнштайном — нейрохірургами, які працюють у лікарні Маунт-Зіон. Левін і Фейнштайн були першими, хто опанував мистецтво стереотактичної хірургії — техніки, що дає змогу без ризику вводити голку безпосередньо у маленькі й недоступні в інший спосіб ділянки мозку.[98]
Кремер написав їм листа, у якому розповів про мене, і під час зустрічі Левін і Фейнштайн погодилися неофіційно мене працевлаштувати. Вони запропонували допомагати оцінювати стан пацієнтів до і після хірургічного втручання. Через відсутність зеленої карти вони не могли платити мені зарплату, але надавали допомогу в розмірі 20 доларів. (Тоді 20 доларів були значною сумою — винайняти кімнату в мотелі коштувало близько трьох доларів за ніч, а на деяких автостоянках ще були в обігу одноцентові монети.)
94
Бар-міцва — в юдаїзмі прийом 13-річних хлопчиків у доросле юдаїстське об’єднання; термін, що позначає досягнення єврейським хлопчиком релігійного повноліття.
95
Цицит — в юдаїзмі сплетені жмути ниток, які носять чоловіки з 13 років на чотирьох кутах таліту — молитовного одягу.
96
Тфілін — в юдаїзмі елемент молитовного одягу, що складається з двох чорних шкіряних коробочок, у яких вміщено пергамент із чотирма текстами із Тори.
97
Рональд Девід Лейнг (Ronald David Laing, 1927–1989) — шотландський психіатр, який приділяв значну увагу темі переживань під час психозу. Один із провідних ідеологів руху антипсихіатрії.
98
Було виявлено, що незначні ураження певних ділянок (під час впорскування алкоголю чи при обмороженні) зовсім не шкодять пацієнтам і можуть пошкоджувати гіперактивні мозкові контури, що є причиною багатьох симптомів паркінсонізму. У 1967 році стереотактичну хірургію практично витіснив засіб з назвою «Леводопа», але зараз вона відроджується разом із вживленням електродів і використанням глибокої мозкової стимуляції в інших частинах мозку.