Левін і Фейнштайн пообіцяли за кілька тижнів відшукати мені кімнату для проживання на території лікарні, але зважаючи на те, що у мене було обмаль грошей, я домовився, що до того часу поживу в Молодіжній християнській асоціації. Я довідався, що на портовій набережній Ембаркадеро, напроти поромної станції, є великий житловий осередок асоціації. Він виглядав убого, дещо занедбано, але атмосфера там була затишною і дружелюбною. Тож я заселився у невелику кімнатку на сьомому поверсі.
Близько одинадцятої вечора у двері неголосно постукали.
— Заходьте, — запросив я: було відчинено.
У двері просунулася голова якогось молодика. Побачивши мене, він вигукнув:
— Перепрошую, я помилився кімнатою!
— А чому ви так упевнені? — відповів я, заледве вірячи у те, що кажу. — Чому б вам не зайти?
Він на мить завагався, а тоді увійшов, замкнувши за собою двері. Це було моє перше знайомство з життям у цьому хостелі з його нескінченним гупанням дверима. Я помітив, що дехто з моїх сусідів міг мати до п’яти візитерів за ніч. Мене огортало особливе, небувале відчуття свободи: я вже не був у Лондоні, у Європі; це був Новий світ, і (до певної міри) я міг робити усе, що мені заманеться.
За кілька днів у Маунт-Зіоні сповістили, що звільняється кімната, і я перебрався до лікарні. Це було нічим не гірше за веселе життя у помешканні асоціації.
Я працював у Левіна та Фейнштайна вісім місяців, а офіційно інтернатура у Маунт-Зіоні мала розпочатися не раніше наступного липня. Левін і Фейнштайн були настільки різними, що годі собі уявити. Ґрант Левін — неквапливий і розважливий, Фейнштайн — запальний та вразливий, але вони органічно доповнювали один одного, як мої лондонські керівники з неврології Кремер і Джилліатт (а також Дебенгем і Брукс, під керівництвом яких я працював у лікарні королеви Єлизавети у Бірмінґемі).
Іще хлопчаком я захоплювався подібними тандемами. У часи свого зацікавлення хімією читав про співпрацю Кірхгофа[99] й Бунзена,[100] про те, як поєднання їхніх таких несхожих підходів зробило неоціненний внесок у відкриття спектроскопії. Під час навчання в Оксфорді я був вражений працею Джеймса Вотсона[101] та Френсіса Кріка[102] про ДНК і тим, яка між ними була разюча різниця. Гаруючи у своїй ненатхненній інтернатурі в Маунт-Зіоні, я мав прочитати про інший, здавалося б, неймовірний і несумісний дослідницький тандем Девіда Г’юбела[103] й Торстена Візеля,[104] які зробили неймовірні відкриття у фізіології зору.
Окрім Левіна й Фейнштайна з їхніми помічниками та медсестрами, у відділенні працювали інженер і фізик — усього нас було десятеро. Також у лікарню часто навідувався фізіолог Бенджамін Лібет.[105]
Мені особливо запам’ятався один із пацієнтів, і в листопаді 1960-го я написав про нього батькам:
Пам’ятаєте оповідання Сомерсета Моема про чоловіка, якого прокляла покинута ним на острові дівчина, внаслідок чого у нього виникла смертоносна гикавка? Один із наших пацієнтів, кавовий магнат, який пережив запалення мозку, гикає упродовж шести днів після операції. Жодні звичайні й деякі зовсім незвичайні засоби не можуть здолати цю напасть. Тому в мене виникли побоювання, що наслідки можуть бути аналогічними, якщо ми не заблокуємо діафрагмальні нерви чи не зробимо щось подібне. Я запропонував залучити вправного гіпнотизера. Цікаво, чи це спрацює? Ви часом не стикалися з таким, як із поширеним явищем?
Мою пропозицію зустріли скептично (я і сам у ній сумнівався), але Левін і Фейнштайн погодилися запросити гіпнотизера, оскільки ніщо інше не діяло. На наш подив, йому вдалося підпорядкувати собі пацієнта й дати тому постгіпнотичну команду: «Коли я клацну пальцями, ви прокинетеся і гикавки вже не буде».
Пацієнт прокинувся: гикавки не було, і вона більше до нього не повернулася.
Прибувши до Сан-Франциско, я припинив писати щоденник, який вів під час перебування у Канаді, і не відновив цього заняття, аж поки знову не знявся у дорогу. Однак все ж писав і далі довгі й детальні листи батькам, і в лютому 1961 року сповістив їм про те, що побачив двох своїх кумирів — Олдоса Гакслі[106] й Артура Кестлера[107] — на конференції у Каліфорнійському університеті Сан-Франциско:
Олдос Гакслі на бенкеті виголосив приголомшливу промову на тему освіти. Я бачив Гакслі вперше і був вражений його зростом і мертвотною блідістю виснаженого тіла. Він майже повністю осліп і безперервно кліпав випуклими очима й стискав перед ними кулаки (тоді це збентежило мене, проте зараз я думаю, що він таким чином намагався убезпечити хоча б ту дещицю свого зору, що ще збереглася). Його довге безживне волосся було зачесане назад, а мишаста шкіра недоладно обвисала на кістлявому обличчі. Зосереджено напружуючись, він нахилявся вперед і ставав схожим на скелет Везалія[108] у задумі. Втім, його дивовижний розум, гострий, як і завжди, підживлений дотепами, теплотою, спогадами й красномовством, спонукав присутніх неодноразово схоплюватися на ноги… Наприкінці Артур Кестлер говорив про результати своїх творчих пошуків — це було прекрасне дослідження, представлене, однак, настільки погано й невиразно, що половина слухачів повиходили, не дочекавшись завершення виступу. До речі, Кестлер чимось схожий на Кайзера, чимось — на всіх на світі викладачів івриту, та й говорить подібно до них [109]. Американці не мають сильно виражених зморшок, тоді як обличчя Кестлера, єврея-літвака,[110] було порубцьоване глибокими борознами страждання та розуму — це видавалося майже непристойним на цьому зібранні гладколицих!
99
Густав Кірхгоф (Gustav Robert Kirchhoff, 1824–1887) — німецький фізик. Встановив один із законів випромінювання та правила для розрахунку електричних кіл.
100
Роберт Вільгельм Бунзен (Robert Wilhelm Bunsen, 1811–1899) — німецький хімік-експериментатор. Разом із Кірхгофом заклав основи спектрального аналізу, відкрив цезій та рубідій.
101
Джеймс Вотсон (James Dewey Watson, нар. 1928) — американський молекулярний біолог, відомий завдяки встановленню структури молекули ДНК у 1953 році.
102
Френсіс Крік (Francis Harry Compton Crick, 1916–2004) — британський молекулярний біолог, фізик і нейробіолог. Разом із Джеймсом Вотсоном і Морісом Вілкінсом нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини 1962 року «За відкриття в галузі молекулярної структури нуклеїнових кислот та їхнє значення для передачі інформації в живому матеріалі».
103
Девід Г’юбел (David Hunter Hubel, 1926–2013) — канадський і американський нейрофізіолог.
104
Торстен Візель (Torsten Nils Wiesel, нар. 1924) — шведський нейробіолог та нейрофізіолог. Разом із Г’юбелом є лауреатом Нобелівської премії з фізіології і медицини 1981 року «За відкриття, що стосуються принципів переробки інформації в нейронних структурах».
105
Саме у Маунт-Зіоні Лібет представив свої вражаючі експерименти, що демонстрували: якщо людину попросити стиснути руку в кулак чи вчинити іншу довільну дію, то її мозок фіксує «рішення» майже за півсекунди до певного усвідомленого наміру діяти. Поки піддослідні відчували, що свідомо й добровільно вчиняють певну дію, їхні мізки, судячи з усього, ухвалювали рішення задовго до
106
Олдос Гакслі (Aldous Leonard Huxley, 1894–1963) — англійський письменник, есеїст і критик, найбільш знаний завдяки антиутопічному роману «Прекрасний новий світ».
107
Артур Кестлер (Arthur Koestler, 1905–1983) — британський письменник і журналіст, уродженець Угорщини, єврейського походження.
108
Скелет Везалія — виготовлений ученим Андреасом Везалієм (1514–1564) скелет для анатомічних демонстрацій, який був подарований ним Базельському університету, де зберігається до сьогодні.
110
Літваки, литовські євреї — євреї, коріння яких сягає Великого князівства Литовського.