Після в’їзду до Алабами ситуація з байком почала значно загострюватися. Я прискіпливо вслухався у всі його звукові варіації, ретельно обмірковуючи лиховісні, хоча й незрозумілі шуми. Було очевидно, що мотоцикл швидко виходить із ладу, проте через брак досвіду й песимізм я відчував, що не можу нічого вдіяти, щоб убезпечити його від сконання.
За вісім кілометрів від Тускалуси[129] двигун почав глохнути, і зрештою його заклинило. Я рвонув зчеплення, проте один із циліндрів уже димів біля моїх ніг. Потім зліз із мотоцикла, поклав його плиском на землю, а тоді наблизився до дороги, тримаючи у лівій руці чисту білу носову хустинку.
Сонце вже котилося на захід, здійнявся крижаний вітер. Потік транспорту зменшувався.
Надія майже покинула мене, та я і далі машинально махав хустинкою, аж раптом, майже не вірячи у побачене, усвідомив, що одна з вантажівок зупиняється. Вона видалася мені знайомою. Примруживши очі, я спромігся розгледіти інформацію про її реєстрацію: 26539, Майамі, Флорида. Так, сумнівів не було: це та сама величезна вантажівка, що спинилася біля мене вранці.
Коли я підбіг до неї, водій спустився з кабіни, кивнув у бік мотоцикла й вишкірився:
— Що, таки доконав його, га?
Слідом за ним із вантажівки вийшов хлопець, і ми разом узялися розглядати пошкодження.
— Чи можна сподіватися, що ви дотягнете його до Бірмінґема на буксирі?
— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!
Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.
Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:
— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?
— Вулф.
— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?
— Без питань. А тебе як?
— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.
Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.
На вигляд Макові близько тридцяти, хоча насправді він міг бути й років на п’ять старшим чи молодшим. Мав жваве рішуче обличчя з красивими рисами — прямим носом, міцно стиснутими губами і підстриженими вусами. Він міг би бути британським кавалерійським офіцером, або ж грати на сцені чи на екрані другорядні ролі різних романтичних персонажів. Таке було моє перше враження.
На ньому був картуз із логотипом, такий, як носять усі водії вантажівок, і сорочка з назвою компанії ACE TRUCKERS, INC. На засуканому рукаві красувалася червона емблема зі словами «Гарантуємо дбайливість і безпеку», а з-під нього виглядало татуювання з написом «Мак», обвитим змією.
Говард міг би зійти за шістнадцятирічного, якби не зморшки, що дугами відкарбувалися над його верхньою губою. Його рот був постійно злегка розтулений, оголюючи великі жовті зуби, нерівні, проте міцні, і неймовірно широку щелепу. Очі мали найсвітліший блакитний відтінок, немов у тварини-альбіноса. Хлопець був високий і статний, але незграбний.
Трохи згодом він повернув голову і втупився у мене своїми блідими очима, немов у тварини. Спершу він із хвилину дивився просто мені у вічі, потім його погляд поглинув усе моє обличчя, моє зриме тіло, кабіну вантажівки, дорогу, що одноманітно линула за вікном. Після цього його зосереджена увага почала послаблюватися, і зрештою обличчя знову набуло розсіяного мрійливого вигляду. Спершу я занепокоївся, а тоді — вжахнувся. Із сумішшю страху й жалю я раптом усвідомив, що Говард розумово відсталий.
Мак уривчасто засміявся.
— Гадаєш, ми нічогенький тандем, еге ж?
— Там буде видно, — відповів я. — А як далеко ви мене довезете?
— На край світу, в усякому разі до Нью-Йорка. Прибудемо туди у вівторок, може, у середу.
Він знову занурився у мовчанку.
Ми подолали ще кілька кілометрів. Аж раптом він запитав:
— Чув колись про Бессемерівський процес?[131]
— Так, — відповів я. — Ми «проводили» його на хімії у школі.
— А про Джона Генрі,[132] сталевого темношкірого молотобійника? Він жив якраз тут. Винахідники машини, що заганяла сталеві бури в русло ріки, говорили, що люди самі ніколи б із цим не впоралися. Проте темношкірі побилися об заклад і привели найсильнішого серед них, Джона Генрі. Подейкують, що він мав отакенні м’язи на руках — понад 50 сантиметрів в обхваті! Він тримав по молоту в кожній руці й загнав сотню бурів швидше за їхню машину. А тоді ліг і помер. Отак-то! Це країна сталі!
130
Вочевидь, це гра слів: в англійській мові одним зі значень слова Maк є «хлопче», «друже» — при звертанні до людини, чиє ім’я невідоме.
131
Бессемерівський процес — один із видів переробки рідкого чавуну на сталь шляхом продування киснем. Названий на честь англійського винахідника Генрі Бессемера, який запатентував відповідний спосіб 1856 року.
132
Джон Генрі (John Henry) — міфологічний народний герой США, темношкірий працівник-колійник, який переміг у змаганні з паровим молотом, але загинув від виснаження.