Я гадав, що наша дружба триватиме все життя, і він, напевно, думав так само. Та одного дня він прийшов до мого барлогу дуже схвильований. Він сказав, що виявив у себе в паху набряк, якому спершу не надав значення, гадаючи, що він мине. Проте набряк збільшувався, спричиняючи все більше тривоги. Я тоді відвідував підготовчі курси при медичному коледжі, тож Річард попросив мене оглянути це місце. Він спустив штани й труси, і зліва я побачив пухлину розміром з яйце. Вона мала чітке розташування і була твердою на дотик. «Рак», — майнула у мене здогадка. «Ти маєш сходити до лікаря. Можливо, потрібна біопсія. Не відкладай», — застеріг я.
Після біопсії лімфатичного вузла Річарду поставили діагноз «лімфосаркома» і сказали, що йому лишилося жити не більше двох років. Сповістивши мене про це, він більше ніколи зі мною не розмовляв. Я першим розпізнав смертельну суть цієї пухлини, тож, мабуть, він вважав мене своєрідним посланцем чи символом смерті.
Утім Річард був налаштований якомога повніше прожити відведений йому час. Він одружився з ірландською арфісткою та співачкою Мері О’Гара, подався з нею до Нью-Йорка, а через рік і три місяці помер. У ці останні місяці життя він написав чимало найкращих своїх поезій.
Випускні іспити в Оксфорді складають після трьох років навчання. Я ж і далі займався там дослідницькою роботою і вперше відчув себе досить самотнім, адже практично всі мої однолітки полишили альма-матер.
Після того, як я здобув стипендію Теодора Вільямса, мені запропонували дослідницьку посаду на кафедрі анатомії. Але я відхилив пропозицію, попри своє захоплення професором анатомії, знаменитим і надзвичайно легким у спілкуванні Вілфрідом Ле Ґрос-Кларком.[42]
Ле Ґрос-Кларк був прекрасним викладачем, який знайомив студентів із анатомією людини з позицій еволюційного розвитку. Крім того, він тоді був знаний як людина, яка зробила значний внесок у розкриття Пілтдаунської містифікації.[43] Та я відхилив його пропозицію, спокусившись курсом блискучих лекцій з історії медицини, які читав доцент, фахівець із харчування людини Сінклер.[44]
Мене завжди цікавила історія. Навіть у свої хлоп’яцькі «хімічні» дні я волів дізнаватися про життя видатних хіміків, про колізії та неоднозначності, що часом стають супутниками нових теорій і відкриттів. Я прагнув побачити розвиток хімічної науки як сміливого людського починання. А тепер у лекціях Сінклера звучала історія фізіології, ідеї та риси діячів цієї науки, втілені у життя.
Друзі й навіть куратор у Королівському коледжі намагалися застерегти мене, відмовити від помилкового, як їм здавалося, кроку. Проте я не поступився у своєму намірі. Навіть попри чутки, що ширилися про Сінклера. Втім у цих чутках не було нічого особливого: просто пересуди про його «специфічність» і манеру триматися відособлено. Крім того, подейкували, що університет планує закрити його лабораторію.
Я усвідомив свою помилку одразу після того, як почав відвідувати ЛХЛ — Лабораторію харчування людини.
Сінклер мав енциклопедичні знання, принаймні у царині історії. Він доручив мені роботу над темою, про яку я мав лише туманне уявлення. Під час дії «сухого закону» охочі до алкоголю, позбавлені можливості діставати його легально, вподобали дуже міцний алкогольний екстракт ямайського імбиру, або ж «джейк», який тоді був доступний у вільному продажу як «засіб для підвищення тонусу нервів». Наслідком вживання цієї настоянки ставав так званий «джейковий параліч», що спричиняв неврологічні ураження кінцівок. Коли стало очевидно, що в умовах «сухого закону» цей екстракт є потенційним об’єктом зловживань, в уряді виникла ідея розбавити його дуже неприємним на смак складником — триортокрезилфосфатом (ТОКФ). Проте такі заходи заледве могли віднадити любителів спиртного, і невдовзі стало зрозуміло, що ТОКФ фактично був небезпечною для нервової системи отрутою уповільненої дії. Перш ніж це було виявлено, понад п’ятдесят тисяч американців зазнали значних і часто незворотних уражень нервових закінчень. Характерний параліч уражав як руки, так і ноги, внаслідок чого у людей розвивалася специфічна легко впізнавана манера пересуватися, так звана «джейкова хода».
Невідомо, як саме ТОКФ впливав на нервові закінчення, проте, за деякими припущеннями, він найбільше вражав мієлінову оболонку нервів і, за словами Сінклера, не мав протиотрути. Він кинув мені виклик — розробити модель хвороби на тварині. Зважаючи на свою любов до безхребетних, я одразу подумав про земляних черв’яків: у них містилася величезна кількість нервових волокон, укритих мієліновою оболонкою. Саме ці волокна відповідали за здатність черв’яків миттєво скручуватися у разі травми чи небезпеки. Черв’яки порівняно легко підлягали дослідженню, та й діставати черв’яків у будь-яких кількостях не становило проблеми. Я гадав, що на додачу до червів можу взяти курчат і жаб.
42
Вілфрід Ле Ґрос-Кларк (Wilfrid Edward Le Gros Clark, 1895–1971) — британський анатомічний хірург, приматолог, палеоантрополог. Зробив внесок у вивчення еволюції людини.
43
Пілтдаунська людина — одна з найвідоміших археологічних містифікацій XX століття. Кісткові фрагменти (частина черепа та щелепа), виявлені 1912 року в гравійному кар’єрі Пілтдауна в Англії, були представлені як скам’янілі рештки раніше невідомої стародавньої людини — «відсутньої ланки» в еволюції між мавпами та людиною. У 1953 році підробку все ж було викрито і встановлено, що знахідка є черепом повністю розвиненої сучасної людини, свідомо з’єднаним із трохи підпиляною нижньою щелепою орангутана.
44
Г’ю Макдоналд Сінклер (Hugh Macdonald Sinclair, 1910–1990) — медичний дослідник, фахівець із харчування людини. Відомий завдяки твердженням, що «хвороби цивілізації», як-от ішемічна хвороба серця, рак, діабет, запалення, шкірні хвороби посилюються під дією «поганих» жирів.