З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рідню, маржину в’яжется і незвичайна гостинність гуцулів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що “тягаються по горах та не вміють з людьми говорити”, гуцул не любить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: “От дайте дитині, я сего не требую”. Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла. Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго пам’ятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині.
Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. [Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою, і
А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта — кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали гори пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня заборонено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві машини можна, а коня — зась... Коли вже минуть часи народження безглуздих законів?!
Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечора...
Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона говорить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний.
* * *
А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Найменшу можливість краю використовували досконало.
Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного., В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розглядали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етногенезі без кочових компонентів. Але дає про себе знати цілий пласт румуно-волоської культури в українських Карпатах.
Що ж відкривають археологічні знахідки? Насамперед засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам’яної доби. Кам’яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем’яний ніж; у Микуличині — кам’яне ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне число пам’яток римських часів видала прикарпатська земля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах були римські копальні.
Сама назва “гуцул” також невияснена за походженням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку — гуцули-кучули. Це від “кучуватися” — переходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов’язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів — перемандрівників... Ще кажуть, ніби кінь гуцул турецького походження, що, може, назва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва “гуцул”. Не здибав її професор Гакет, що об’їздив за дорученням австрійського уряду наші гори; їх мешканців учений називає “правдивими покутянами”, “гірськими русинами”. А “гуцула” не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип’якевич подає здогадку, що назва гуцул швидше всього є “румунська”, постала із гоц — розбишака і скінчення — - ул; так, певно, волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами. Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, — чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до українського племени” (др. Іван Крип’якевич. З історії Гуцульщини. Львів, 1929 г.).
Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що розумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен “укий”; отже, “розумні”, відповідно — “укі”, а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням “ул” та деякими змінами вимови на волоський манер; перед “у” гортанний придих “г”, замість нашого “к” посередині, цокаючи, коротке “к”, ближче до “ц”. Ми ж також міняємо звук: “укий”, але “учитися”, “учтивий”, “уцтивий”, нарешті — “неук”, “неуцтво”. З таким волоським обарвленням “смисливець”, “розумак” не без ноток симпатії звучить “гуцул”. Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забагнеться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі довільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є ключі до розгадки. Самі гуцули називають себе “ерстнєни”, “крестєни”, “руснаки”, “руські люди”. “Учтивий” по-гуцульськи — “рахманний” (згадаймо тюркське “рахмат” — “дякую”), “рабівник” — “гулавий”, .деколи “опришок”, “інтриган” — “фаріон” (?), “чужий” — “зайдей”, “зайшлий пан” - “лентюх”, “шарапатка”, “шваб”; жінка, що гуляє з парубками — - “подала”, а відповідно парубок — “джус”. Той. хто грає на губі, як у гармонію — “джуфо”. А та ж їдальна жаба, котру в. горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви флори і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кров’ю просякнуті гори, сполокані потоки, збарвлені ріки. Нашою кров’ю. Давно і за нашої пам’яті.
Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорожче від золота. Неукий народ не вижив би в такім кам’янистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етносу, порозсівав би та повимінював.
А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів.
Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етнографію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його праці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли того знати...
У 20 — 30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель — вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835 — 1839 роках Гуцульщину досліджував його сподвижник Яків Головацький.