По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття — до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше — топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул. Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасим’юка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волоський присмак: акрішор — кваснуватий; брустуре — підбіл; копілет — парость; кук — зозуля, кукул — самець зозулі; гарган — горб; кічіра — іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської колонізації.
Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в гори, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займали полонини. Власники цих полонин були ще безпорадними на необжитих висотних обширах, і охоче дозволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачували власникам полонин податок бриндзою, вовною, шкурами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського — від горіхів до убрання і танців — прижилося назавше в цих краях.
Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Буковину — Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року — можливо, якийсь мій далекий родич (“влад” — по-волоськи “господар, власник”; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, окрім Косова, володів ще і полянами Березова та далекого гірського Жаб’я (серця Гуцульщини, тепер селища Верховина). Отже, Жаб’є уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вважає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали “Ростоки” і вважалося від “росточене” по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці довкруг села — перед м’яким “т” дзвінкий звук не вживали). В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з’являється урочище Тюдій, ще не село.
Французький інженер Боплан уперше докладно подає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, багато підгірських осель.
Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах — 210, Здвижині — 130.
Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.
І жодної згадки про кукурудзу - такий потім невід’ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця “королева полів” тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.
Згадуються перші млини, зв’язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року — у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше — у Рожнові, уже при мені у Яворові, Соколівці.
...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім місці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе письмо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подарований мені сего літа щедрою рукою голівського учителя — збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:
“Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош. Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбранням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях залицяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. — М. В.), що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки цікавих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і драматург).
Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава”.
В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на дарабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; убрані були не по-нашому. Хто то та хто — марно допитувалася я в бабки. “Ет, літніки”, — відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки — не така вже “забава цілком безпечна”. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцтва — нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...
Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішитися — все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок “На зелених горах’/, другий видивиться гуцульську душу і закарбує у “Тінях забутих предків”. Дибаю їх слідами...
Але до чого все-таки навела я лист Олександра Олеся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.
На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроніки королівщин, де докладно означені селянські обов’язки і ще раз потверджено, що в наші гори не зайшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Селяни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи горами) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 сири, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали десятину, від свиней — - двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п’ять) років десятину; від кожної хати плачено подимне — 2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав довезти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замешкати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий — це зветься лисичне; як хто відходить — дає 2 злоті “виходного”. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а урядникові . — рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі — платить ще дорожче, той уже, хто бере її, — злотих 3 грошей 6, це зветься “розпуст”. Ось такий запис із хронік: “В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, — той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті”. Видно, розлучалися і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її гріхи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім’ї...