Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що “гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє”.
Смачна мова, чи не правда?..
“І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати дуже добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір. Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі”.
Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшовся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітителя — посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів Народного театру, мудрим і шанованим господарем, лікарем, порадником на всі гори — - взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як смеречина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб’я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того самого Жаб’я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках бездумно-пусто на Верховину... Верховина — то все, а Жаб’є — серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991 p.
Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?
А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях “потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”.
“Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.
Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу — це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.
Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.
“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.
Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у праці”.
Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. — М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.
Ой приносить!
“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. — М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.
Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.
Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів. Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш -акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові — спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних — гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.
Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.
І ми би через стільки літ! — не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.
* * *
Мама. В полонині двері на колу — то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вгорі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викрешеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...
Вуйко Николай. Так не раз дивлюси — у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша — гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе — тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...
Мама. А як мраки сядуть — нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці — зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...
Вуйко Николай. Раз чую — бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей — щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру — руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив — підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...