Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.
В полонині як закличе раз — не обзивайси, як другий раз — не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.
Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює — вночі можна настрахатися...
Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, — а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова била, чує, а то — чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає неню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися — не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: “Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...” Хлопець звівкав заспаний, не хотячи мусів уставати, підклав ватру — і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвітила лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала — бояласи.
А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...
У полонині все могло бути. Бо така вже вона спервовіку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття — полонина.
Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо споконвіку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подекуди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранніми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті напливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В описі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: “Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випускають. Але Їх положення є серед великих гір. Спадаючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причини висівають на 1 морг 2 корці вівса”.
Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами “були городи в основному біля хат” — на них висівали ярину, деколи — овес або кукурудзу — на 1 морг 6 горщиків кукурудзи”, — то в гірських Головах ось яка картина: “То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені”. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини. Ось в Космачі з актів 1788 року: “Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на височині, другі на низині... жодних орних піль то село не має”. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року: “Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кілька підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тільки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані”.
Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землеробства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і майже єдину галузь господарської діяльності тут становило тваринництво, яке здавна мало промислово-торговий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлювали думку, що гірське населення Карпат — це особливий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами оволодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.
Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокрема вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гірських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповідають тогочасні документи, зокрема (як наводить приклади В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин. З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 — на Буковинську і Закарпатську. Але це ще не весь перелік полонин. При описі грунтів с. Жаб’я в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жаб’я, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин.
Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здавали полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну оренду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього видно, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули мали великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в п’ятьох гуцульських селах — Жаб’ї, Косові, Старому Косові, Ясенові і Криворівні — в 1786 році 37 селянських господарств володіло понад 12 913 моргами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жаб’я, трохи менші — із сусідніх сіл Криворівні, Ясенова, Косова, Старого Косова. Але жаб’євці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, накошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у ЗО — 40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жаб’ї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі моргів землі — полонини, ліси, поля.
Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його діти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю рано перебирався у білу сорочку, голив бороду широким “бричем” — уламком коси, лишав довгі вуса, підстригав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, перевдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суворих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі.