Видно, були колись достатки. Та й колядників десь ходило побагато. Невже по стільки, як у коляді?
У нас і тепер її колядують цієї розтіцької коляди. І оцеї також:
Коляда давня. А яке вбрання! Чи не із княжої доби оті шати, саф’ян (його, правда, здавен вірмени виробляли у Кутах), тури, соболі? Шати — одежа явно княжого статку. От вам і гуцули в диравих постолах та пірваних гачах на вучкурі...
Де найбільше див, так це навіть не в чародійництві, а в гуцульських колядах. Чого там тільки нема! Аж волос дибом стає, мороз по шкірі пробігає як вслухаєшся. Все життя, бозна від яких віків-правіків, — у них. Ви ще їх почуєте. Але мусимо подивитися, що там далі діють колядники... Ага, їх запросили до хати. За строгим звичаєм береза заходить перший. Так само і за стіл сідає. Доки не встане із-за стола, доти не можна і колядникам вставати. Він просить ґазду: “Ци можна плєсакам наплєсати у хаті із дзвінками коло гостей та й коло домашних?” І дозволяє плясати “на колопні”. Хоч скрипичника, трембіташа і решту вибирає вибірця, але мусить узгодити з березою. Береза носить церковний хрест та й дзвінок у руках. І ключ від скарбоньки.
Як добрий скрипичник, то коляда йде легко. У людей є охіть до усього: до колядування, співанок, до плясу. А як трапиться пустий, то колядники втомлюються, швидко хрипнуть, що наприкінці лишень шепчуть, а не голосно співають. Аби який був добрий береза, з пустим музикою не годен колядувати.
Голос трембіти — найчутніший у горах. У кожнім таборі мусить бути трембіта. Вона дає знати людям, де обертаються колядники. Уночі корнєє (будить) ґазд, аби вставали та пускали до хати. Трембіта грає до плєсу надворі, до підвіконної коляди, до умерської коляди, до круглєка (танцю з приспівками). Трембіташ подає голос у часі приходу до ґазди і при відході. І сусід знає, що вже йдуть до нього. Давно у горах файно уміли трембітати. Тепер трембіта перейшла на сцену, та по горах рідше її чути.
Серед колядників мусить бути і той, що в росіян називається “козлом отпущения” — кінь. Ще на него подекуди селами кажуть міхоноша. Бо люди давно давали на коляду і дотепер дають хліб, вінки кукурудзи, зерно, кавалки солонини, бужениці, повісма. Конем зветься той, що все то носит у бесагах почерез плечі. З коня колядники посміюються, збиткуються. На коня рідко котрий злакомиться йти, бо то тяжко двигати бесаги за колядниками. На коней звичайно ідуть ті, що люблять добре попоїсти, випити. Кінь не колядує.
Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, співанок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов — і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить побути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у світі від колядників не лишився би ні одного року. Навіть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипівку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.
За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Божі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Добре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постійно бути при колядниках від початку до кінця — дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед.
Решта ходять за гонор.
Розказував мені один старий гуцул:
“Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх колєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше любили”, тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди — це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога — сонце та й величєли ними Боже Різдво”.
Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церкві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.
Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіцких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх владик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли скасувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.
Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди — то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.
Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так колєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив колодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був малим хлопцем. А єму — наш головский старий береза Федьо Джюнда.
— Я з маленького хлопця любив колєди та й колєдників, — повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. — А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, — говорив він. — Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно попи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сонцем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили берези і вибірці — узєли одного скрипичника з гурту. Мене, — казав Джюнда, — обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі колєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас такого навчів?” — “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, — зачєв я й собі остро говорити попикови. — Навчіли нас їх наші предки”, — “Між нами і попиком виникла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєдували, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.