На Василія - старий Новий рік (але ще старіший був таки на Різдво) — їдять скоромну вечерю з м’ясом, маслом, яйцями. Того вечора ходять маланки. Діти мають з них велику радість і страх одночасно. Бо люди в масках бігають за дітьми — добре, як то лиш коза, а не чорт. По вечері дівки годують котів пирогами (варениками)’. Котрий пиріг кіт лиш потягне — то дівка зведеться; котрий пиріг кіт лиш попахає — “ту дівку мут сватати, але весіллє розіб’єтци”; а котрий пиріг кіт із’їсть — ту дівку віддадуть заміж.
Перед печі, коло опецка, палять скіпкою кужелі на то, аби знати — любляться чи ні чоловік із жінкою, леґінь із дівкою, “любас із любаскою”. По кужелеві, котрий горить, видко, хто кого дужче любить, “хто за ким більше угонєєт”.
Одна бабка з Хороцева і таке уповіла: “На Василєний Свєтий вечір дуже добре годуют маржину, бо то Свєтий вечір худобинки. Вопівночи того вечора маржина говорит між собов так, єк люди, і розказуєт, ци ґазди її добре ци зле держут. Ту бесіду між маржннов можна чюти, але шо з того, коли хто її чує, то не смієт другому розказати. Хто би розказав другому ту бесіду, шо говорила маржина, відразу умер би”.
Бачите, декотрі вірять, що на -Василія, на Новий рік по опівночі “отворєєтци небо. Хто би уздріу, єк отворєєтци небо і знау у трьох словах запросити, що хочєт — то би мау. Був би дуже щєсливий чоловік”.
Досвіта на Василія ідуть сокотити гроші, аби видіти, де горять опришківські скарби, закопані в землі.
Багато ворожок-вірувань з цим святом зв’язані.
Третій Святий вечір припадає на Водохрестя — 18 січня. Він також “сухий” — усі говіють, постять, аж доки не винесуть “водицю” із церкви. Цілий день “божкують” і лагодяться до вечері, як на перший Святвечір, лиш уже із вечерею не ждуть сходу вечірньої зірниці, а їдять, коли нап’ються свяченої води. Зрання кожна ґаздиня робить із воску маленькі хрестики, несуть їх у коновочці з “водицею” святити — від церкви кожен спішить до хати. По восковому хрестику ґаздиня наліплює на всіх стінах хати, на усіх одвірках, на входах до хліву, колешень, стаєнь. Так само баранам, коровам, бикам — до рогів. “На ці хрестики не маєт моци і путері ударити ні відьма, ні упир, ані єка инчя нечіста сила”.
19 січня маємо Відорші — Ардань (у Розтоках кажуть Йордан). Це свято обходять дуже гонорово, а найкраще виглядає, як ідуть святити воду на Ардан. Дівки, легші убираються якнайгонорніше, бо то уже м’ясниці — пора сватань. Не пусто співають у нас:
Турш — то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих телят, що не правляться, лиш кучерявіють.
Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддатися (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попові за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як переступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, кажуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році.
Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, відколи гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) — це на рої, парої, на меди.
“На Ардані, бувало, — казали старі гуцули, — грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан”. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди “політе на пасіку і урожу на ціле літо”.
По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свята на Ардані умиваються водою, аби змити із себе “усєкі услауди”. Набирають води у судиння до хати на цілий рік.
От і кінець січня, 31 день його - — Танасія. Не можна тільки шити-прясти, а так усе роблять. Як від Дмитрія до Танасія, так забагато зими від Танасія до Юрія (6 травня), їздавен приказують старики, що “єк на Танасія є половина сіна в оплотах, то годіуля дотєгне до Юрія. Єк на Танасія більше сіна изгудовано, єк лишилось, то траба собі загоді докупити, хотіуше ни стратити маржину”.
Ґаздівські приказки з давніх гуцульських господарських календарів радять: “Сухої днини першої і другої кватирі січня добре є рубати дерево на стоупи і кілє до плотіу. Січневе дерево є здорове і тверде, єк криця. Прудко ни пріє”.
У М’ясниці ґаздині роблять кужелеві толоки на прядіння. Не з одної такої толоки велика люба зачалася...
Посеред січника, або вже по-теперішньому — лютого (лютовня, у горах кажуть), 15 дня, Стрітеннє — велике урочисте свято. Прецінь, зустрічаються зима із літом і борються, котре котрого передужіє. По Стрітенню люди ворожать, яке буде поліття. Як тепло на Стрітеннє, то побідило літо, а як студінь, що стріха не капне, то “перемоцовує” зима. Іще буде довго держати.
На Стрітення святить піп у церкві трійці, убрані зіллям і трьома свічками. Люди розбирають собі трійці із церкви д’хаті. А до речі: трійця у формі тризубця також споконвічний народний символ у горах. Зрештою, це триєдиність Отця, Сина і Духа. Люди не годні були зрозуміти, чому раптом стару трійцю після війни стали забороняти. Її таки з церкви і своїх хат не дали. Та ж то символ душі! Так оці свячені на Стрітення свічки і зілля із трійці сохранно ховають. Тим добре “си підкурювати, єк си христінина шош осахнет (настрахає) або учєпитци икас бола. Тим добре підкурювати и маржину, єк їй шош хибує”.
Це дуже варке (небезпечне) і пригінчливе (від “пригода”) свято. “Хто єго зпониважєє, то может раз-два (швидко) побачити каліцтво або мати икус причьку”.
...Уласія — 24 лютовня — то свято від ласиці-кіточки. У горах дуже твердо святкують Уласія, “аби ласичка маржину не кусала”. Як укусить маржину ласичка, на то майже нема ліку. Але я пригадую, що Фурівка була відсипала вуглям і примівкою, як раз бабчину корову укусила за дійок ласиця і вим’я так спухло, що тиждень не приступити було до корови...
Ґаздівські ради на січник-лютовень: “На віуці (згадаймо “Черноуци”; хтось побачив отару чорних овець, і так назвали потім там місто) треба мати теплі хліви, аби єгнєта не мерзли, єк си віуці уночі котєт. Рано, єк си випускає віуці из хліва до обори, траба пересмотрювати, котрі є на окочилю и на ці удень напантрувати, аби єгнєтко окочене ни змерзло та и аби ворони очі не видзьобали. Молоденькі єгнєтка добре держєти у теплим місци, то уни тогди добре ростут. Треба зважєти при плеканю на віуці, єк би єке єгнє ни висисало молоко, то конче ту віуцу видоїти-вицеркати, аби си вим’я у неї ни зважило.
Хто має налагожене дерево у лісах на будинки ци опал, добре извозити на своє місце, поки дорога держит, аби витак ни капарити грузьми”.
Марот. Або, як радше кажуть у горах — у Пущінє. Чрез ціле пущення м’яса не їдять — упускають його зо всіх страв. Зато увечір перед м’ясопусним тижнем їдять стільки м’яса, аби ціле говіння не кортіло їсти.
Як котра дівка дуже хоче віддатиси, то ще на Різдво, лиш переступит поріг церкви, каже, гордо хрестячися: “Добрий день, святі апостоли! За три неділи з файним чоловіком на постели!”
А як не віддасться, минуть М’ясниці, іде до церкви на Пущінє — потихоньку увійде, стане у куточку смутна, тєжко зітхаючи, молиться: “Икий би був, най би вже був, Коби лиш хліба роздобув...”
На 9.ІІІ припадає Обрітеніє. То свято обрітенія птахами рідних країв. Птахи починають паруватися. І десь у цей час — прадавня Дідівна — задушна субота. Кажуть, що в давнину діди випросили у Бога три дні у року, три суботи, у які моляться за померлі душі, поминають їх, а душі з того світа так само моляться за нас. Перша Дідівна, або Задушна, субота припадає М’ясниць у суботу перед Великим Пущінням, друга — у суботу перед Святою неділею, третя — у суботу перед Дмитрієм. “У даунині діди збиралися на цвинтарях — на. гробах покійників. Люди износили поминки: усєку їду та питє. Діди їли-пили і молилиси Богу, данцуючи на гробах та плещучи у долоні померлим: ла-ду-ші. При цім приспівували: “Плещу у ла-душі за померших душі”.