Що це велике свято весни, знають усі. Гуцули кажуть, що воно відтогди, відколи світ. Юрій відбирає у Николая зимні ключі і ховає. Потому витягає із свої табівки від весни ключі. Розмикає ними браму і випускає на світ Весну. “Напоунюютси гори, долини і полонини манноу, а земня набирає сили до урожі”.
Перед Юрієм увечір ґазди і ґаздівські діти на усіх кичерах палять вогні. Бурять ватри. О, це називається Кирелейса — знаю, ми малими палили Кирелейса!, Перескакували почерез ватру. Легіні ловляться за руки у круглєк і танцюють за сонцем — зустрічають Юрія, який до гуцулів “на білім кони идет и за собов Весну ведет” у гори — гожу, молоду і космату зелену Весну! [Наколи досвіта зайграє Юрій у свої злотні весняні роги, здоймають гуцули із стін трембіти і весело йому відповідають.
Голос трембіт витає по селах аж до ходу полонинського. А на полонинах до розлучення.
Перед Юрієм увечір, бувало, баба кладе дійниці і відра із водою на дахи колешень, аби у них почерез ніч нападала манна — роса. А перед сходом сонця кличе нас бризкати тою водою на корови і на вівці.
Ми радо це робимо, перебризкуючись помежи собою та примовляючи, як нас навчено:
По цім зачинають перший раз доїти вівці.
Чоловіки вичитують загороди, вивозять обірник (все з обори) на поле, а що весь гуцульський добуток у маржині, то не дивно, що в цей день ворожать усяко, аби лиш вона давала якнайбільше молока, аби її ніхто не урік та аби вона прудко і пишно множилася.
Перед Юрієм збирають сухого хворосту, якнайбільше глогового, розкладають його у стріп на воротах або на загороді, де ночує маржина чи десь на толоці. Коли зачинає вечоріти, беруть давани (сіна з-під маржини), підложують під гліг і запалюють, приговорюючи: “Господи, дай тілько маржини, кілько буде попелу з цеї ватри!” Як утвориться грань, переганяють через неї худобу, “аби така остра була, як ватра!”. Глогу уживають при цім катарсисі, “шоби уроки маржини не чіпали си, як глогу не чіпає си нічьо!”. Перегнавши всю, кілько є, худобу через погорілу ватру, докидають хворосту, бо вона має горіти, аж когут запіє — це відстрашує від загороди відьми, що “тої ночі ласі за молоком ходити”. Попіл, і той розсівають по царині. Корови та вівці, що з такої царини їдять сіно, “дають велико молока, прудко множєси, пишно котєси — кожда маржинка чінит все по двоє”.
Дух перехоплює видовище; згори прориває темряву вогняне кочело. Воно котиться, качається, біжить, як жива вогненна сила. То дерев’яний обруч, обвитий сіном, запалений і пущений згори проти чередінниць.
Того вечора закопують під хатній поріг кавалок заліза, аби переступаючі поріг мали дужі (залізні) ноги!
Може, бачили у гірських селах грудки землі — кецки, натикані пруттям? Се також робиться на Юрія. На всі стовпи воріт, ґражд, загород кладуть кецки, а в них тичуться зелені галузки на знак, що святий Юрій косичить ліси. А ще кецки хоронять від чередінниць.
Як є вже паша, то всю дійну маржину вигонять пасти. Досвіта на Юрія збирають цвітки юрочка (Ranunculus acris), січуть і посипають сіллю із Свят-вечора, дають худобі — буде на молоці жовта ладна сметана.
Перед сходом сонця іде ґаздиня гола до тої мурашковини, що у ній на Благовіщення закопала сіль, булку, пацьорки (намисто), бере то звідти, дає коровам, примовляючи: “Я вам даю су манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив; шо я вам дала, аби так моя маржина все зуживала і так аби си старала, як мурашок се кіз, ніс, ішов і тікав! Абес була така легка та люта, як мурашок! Як понесу від себе масло у місто, то так, аби си збігали купці до него, як мурашки до мурашковини”.
Коли корови з’їдять “примівку”, ґаздиня доїть їх через пацьорку так, аби у вимені не лишилося ні краплі молока, бо вірять, що корова цілий рік буде давати стільки молока, скільки дасть на Юрія. А пацьорка застереже від чарів також на цілий рік.
А ґазда у цей час ходить та робить дехтем хрест на дверях стаєнь, колешень, кошар, на усіх воротах і конче на лопатці кожної худобини — від того утікають відьми, що наносять всякої хвороби та відбирають молоко.
А всяку звірку, навіть кота і пса, яка того дня наблизиться до обійстя, відганяють, бо вірять, що “то відьма перекинулася на те, аби зайти у стайню та відобрати молоко у корови”.
З того, в який день припаде Юрія — пісний чи скоромний, ворожать, чи буде дуже молочна у цім році худоба, чи сите буде молоко.
Як здоять на Юрія перший раз у року вівці — молоко глєджуть, роблять із того сиру колачики, святять їх у церкві і дають бідним. За ці подаваники бідні моляться, аби вівці були молочні і здорові.
Це такий поминок за худібку, як задушна субота за людські душі.
Марків день припадає третьої днини по Юрію. Свято дуже прнгінчливе. Давно його твердо тримали, бо казали, що могло би трапитися каліцтво. А ще через урожай: “Єк си робит на Маркіу день, то куда си Марко подивит — голод стає на світі”.
На Івана Довгого (у двадцятих числах травня) добре огірки садити — довгі виростуть.
До Николиних обсівок — 22.V — пора закінчувати веснування. Це свято від маржини; його дотримують, аби звірина маржину не била.
Ґазди знають від старших, що до Юрія треба остригти вівці. Від Юрія пускати ягнята на пашу — най учаться пасти. Вівці і ягнята познаменити, почистити їм папірки. Лагодитися до полонинського життя.
Настав гнилень (червень); він багатий на Зелену неділю, язичницькі Розигри. А починається церковним святом першого тижня Костянтина і Єлени. У гуцулів своє поняття про цих святих. Рідко кажуть, що вони принесли зі сходу віру Христову, а більше говорять, як про світських людей. Є така давня казка:
“Святий Николай був нежонатий. Пішов до Бога і каже, що не має охоти женитися, видно, не має долі. А Бог відказує: — Ти маєш долю; є на склєнній горі Єлена Константина (КонстантиноЕа донька), ти її озмеш, го твоя доля. — Пішов святий Николай долю шукати, та й нігде не міг на ніч упроситися, аж єго сонце приймило і поправило куда іти на склєнну гору. Відтак місяць приймив його.
А жертва у лісі йшла з мукою і занесла св. Николая на ту гору. Єлена Константина пізнала свою долю, і вони повінчалися. Але чоловік подивився у заказану пивницю і звідти вискочив Ірод: зін викрав Єлену і втік з нею”.
Казка скінчується тим, що св. Николай доганяє їх, відбирає Єлену із допомогою Іллі (Алея), оковує Ірода; відтоді Ірод і донині сидить окований.
На початку червня (гнильня) весела Свята неділя — Зелена неділя. Люди радуються цему святові, бо тоді земля косичиться зеленню. Перед Святою неділею ідуть мужчини рубати галузки з явора — косичать хату, церкви, хрести при дорогах, городи.
По деяких селах відбуваються великі храми, ґазди ходять одні до одних у гості, набуваються. У Зелені свята так само, як і у Різдвяні, Великодні три дні земля горить. Тому ці дні святкують.
У зелений четвер вимикають, б’ють по полях папороть — це найліпша днина на її винищення. Як так зробити кілька років — то не лише папороть, а й хобза, будяччя та інші бур’яни виведуться з полів.
Про папороть всіляке кажуть. Але вона так буйно захвачує царинки,. толоки, що її нищать, як можуть. “Кілько є зілля, то усе від Бога, лиш папороть від чорта; вона цвите опівночі на Йвана; до схід сонця пристигає і сіє си по поли; вона шкодит траві. Аби її збавити, треба рано встати до схід сонця, узєти бук і лиш у сорочці та у гатках піти на царину; буком треба бити папороть навхрест; потому свєтити царинку через три роки — вона певно пропаде”.
У кого папороть росте на межи — кажуть, що то від сварок. Як сусіди сваряться межи собою та дуже кленуть, Мати Божа гнівається і дасть так, що з тої межі стане нора, зарва або кинеться на ній папороть. “Це розказував про сусідів вуйко Николай. Він застеріг: межу не можна захоплювати ні на цал; бо кілько ще землі внизу, то вся буде на гробі — тиснути на груди тому, хто захватив.