Як миш з’їсть свяченого — виростають крила. З неї робиться лилик.
Не можна убивати і жабу. Кажуть: уб’єш жабу — умре тобі мама. Але її в горах часто б’ють. Раз через то, що вона відбирає манну; се відьми перекидаються у жабів. А друге — вона добра на тило. Рапавку розкраюють, заливають водою у посудині. Тої води дати маржині — стає тлуста. У нас давно були товсті сусіди — Йорманєчки; і стара, і її доньки хвалилися своєю повнотою. Казали, що вони такі від тила...
Курка, що піє, ворожить домашнім смерть. Такою куркою треба зміряти хату від стіни до порога. Що вийде до порога, то треба утяти: хвіст чи голову. Тільки дівці не годиться різати курку, бо буде мати велику полу.
Але найпривабливіша легенда у моїх горах про ластівку.
Нібито кохання легіня із дівкою. Родичі дівки пішли до церкви, а вона лишилася — сказала, що голова болить. Прийшов до неї леґінь, і вони звелися на гріх. По тім гріху він обіймив її, притис до себе та й каже: “Ластівко моя!” Вона в тот раз перекинулася на ластівку — вилетіла через вікно, сіла на паркан, зачала щебетати і покликувати його за собою. І леґінь став птахом. За сподіяний гріх стали вони бездомними пташками.
Може, правда, що ластівка — людська душа. Бо коли умерла моя сестра Олюська молодою, то в хату залетіла ластівка, сіла на рушник над образом і застигла якийсь час, аж тато з мамою умовкли від здивування, перестали голосити. “То Олюсьчина душа” — сказала тихо мама. І ластівка тої осені сиділа на дроті коло хати допізна...
Дятел також походить з гріха. Пішов раз чоловік на Великдень рубати- дров. Приходить до него ангел і питає, шо він робить. “Дров рубаю”. — “Та нині?” — питає ангел. “Нема шо їсти; жінка, діти дома голодні, мушу заробити хоть на дровах. Бог простить”. — “Шо жєдаєш, абес не рубав?” — “Та чого, як не грошей”. — “Лиши рубати — будеш їх тілько мати, кілько схочеш”, — сказав ангел та й полинув у висину. Приходить чоловік додому, а в дроворубі грошей цілий стріп.
Минув рік. Чоловік діждав Великодня — та й знов іде у ліс рубати дров. Прилітає ангел, просить: “Не рубай! Що хочеш, абес не рубав у свято?” — “Хочу богувати”. — “Рубай собі, поки світа”, — відповів на то ангел та й полинув. А з того чоловіка зчинився дятлик: цюкає і цюкає у дерево — не знає спочину.
А зазулю випросила собі Свята Неділя. Вона вийшла з ґражди — сіла. На світі було файно, тепло, але дуже тихо — сумно. Свята Неділа зітхала та й каже: “Боже, кобес дав таку пташку, щоби кукала, як уже не буде співати!” Бог дав зазулю. Вона сіла навперед Святою Неділею та зачала кукати.
Зразу зазуля була жінкою. Вона мала чоловіка, але стратила його, бо він її зневажєв. Зазуля пішла до бісиці за порадою. Бісиця каже: “У твого чоловіка є золотий волос на убранню. Єго люб’є чужі молодиці. Спали то убраннє”. Прийшов чоловік, розібрав си, а зазуля його лудиння спалила. Лишив він її, перебрався у ліс, наказав їсти приносити. “А як я тебе найду?” — питає зазуля. “Клич: ку-ку!” Кукала, аж птахою цілком стала. Відтогди не має свого чоловіка, десь тріщучок залітає до неї.
Ба ще не так.
Вона мала пару. Але полюбиласи з тріщуком і через любаса утопила свого чоловіка, як летіли через море. Кукул пішов до царства небесного і кує там. Його й на образах коло Бога малюють. Полюбиласи з Тріщуком на Благовіщеннє, а втопила чоловіка на Йвана. То і кує від Благовіщення лиш до Йвана. Бог відобрав за гріхи у неї голос. А тріщучок також пари не має: ганяється за любасков та б’ються.
У неї ж такий був чоловік делікатний, шо такої птахи не було й не буде. Сама єго стратила, а тепер банує, кличе свого кукула. Але лиш від Благовіщення до Онуфрея. А відтак її занімить, і вже вона стає половиком (щулікою). Свого тріщучка вона носить під крилом, а дітей-зазулєт підкидає в чужі гнізда.
Як зазуля сідає на голий кіл коло хати і кукає, то на мерця. А як дівка вздрить зазулю на яблуні, то віддасться цего року.
Чогось у Карпатах не люблять бузька-чорногуза. Дивно: у багатьох слов’янських народів це священний птах.
А все через гадюк. Їх було стільки у морі, що вилазили та кусали людей. Мати Божа упросила Бога стратити гаддя, що розплодилося безмірно. Бог позагачував греблі — визбирав гадюки у мішок і дав чоловікови занести в озеро під Чорногору. Мішок чоловік мав кинути в озеро; не смів розв’язувати та дивитися, що там є. Ніс чоловік, утомив си, сів на пень, та скортіло подивитися, що він таке тяжке несе топити під Чорногору. Розв’язав, а гаддя повилазило. З’явився Бог і каже: “Розпустив гадюки, то збирай їх тепер!” За сими словами руки у того непослуха стали крильми, ніс — дзюбком; чоловік став бузьком. Тому в горах так багато гадюк, а бузьок їх визбирує.
А ще в первовічні часи дідько посварився з Петром. Петро переміг щезника; той утікав на смереку; Петро ухватив за п’яту і відорвав. Пошпурив її, зробився птах. — білий з чорною ознакою. “А, так? — каже зло дідько. — Пішлю я сего птаха твоїм людям на хату. Хто йому гніздо скине, тому він хату запалить”. І все ходить та гаддя збирає...
А гаддя у Карпатах много. Усілякого. На Здвиження усе сходиться до одної своєї старшої; вона має повести усіх зимувати у теплиці-головиці. В теплицях зимують також ящірки, жаби, ластівки. А гадини сходяться там до свого святка; він їх питає, де котра чим согрішила. Ту, що нікого ще не вкусила, святець приймає у теплицю. А котра укусила, ту уже матка-земля не приймає, тота зимує десь у колоді, у гною; її я виділа у нас за стайнею у марті коло гною; така вигріває змерзле тіло тільки сонце загріє перший раз. Вона дуже люта — кусає, кого видить; такій уже нема що гріха остерігатися — земля і так її не приймає. А всім праведним гадинам не вільно вилазити з теплиць до Благовіщення. Того дня створиться земля, здригнеться, вода си рушить; тогди святок розсилає гадин по світу аж до Здвиження.
Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ділиться сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з білої гадини, вся диханя заговорить.
Гадину називають лойк, лойка.
Але є ще гадина — готиця. Про цю гадину я наслухалася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 років, то вона вже далі ховається у печеру і там проживає. Така уже називається готиця. Вона свище страшним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї корову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У готиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати. На голові у готиці за цей час зробиться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.
Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не долітала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілющу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у горах була западь снігу по церковні вікна. А як вона летіла над верхами, то була така жасно велика, як веселиця. Лиш черлена, як вогонь.
На неї ще кажуть — язя.
Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине — діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.