Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар — найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану — зразу позбігаються мурашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.
Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.
Але доки не закує зазуля — до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.
На Благовіщення пускають бджолу, аби вона роздивилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.
Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють вічко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати. До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вробити!”
Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.
Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів вона заспіває — стільки буде роїв.
А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під собою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я тебе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходити, за тебе Бога просити”.
Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: ворожки, примівки.
Бджола — Божа муха. Її гріх убити.
* * *
А тих непростих, що збавляють людям диханю — хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить — обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не годна до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма проклята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”
У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це кажуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ними кишіло... Було коло чого — коровами також кишіло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрималася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...
Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” — родимі.
— А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і поетом, — кепкує з мого інтересу мама.
— А шо ліпше? — стараюся попасти у тон.
— Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.
І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...
У народі кажуть: чоловіка або челєдину пізнати, котре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.
— Чисто знати не мож — хто упир або відьма, — перечить мама. — Тому кождий, хто входить у хату, а найде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.
— А в неї направду є хвіст?
— Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль веретенний. Грудей нема єк у жінки...
— Може, вона не винна, — жаль мені відьми.
— А ти винна, шо пишеш вірші? — знов удається до глузливого порівняння мама. — Ти також “родима”... Але розумна відьма — тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну — не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще скаже: “їй, ске файне!” — то вже стратит певно ци дитину, ци телє, ци корові манну.
Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її образ не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся помагати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший образ — світяще димало пливе по молоці у коморі, а його ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло лишає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма — кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то засвітиться, то затухне — нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими штанами і накривши.
Відьма, що має хвіст, — родима, вона від молока. А безхвоста — неродима, вона постає з лютої, сварливої жінки (ой стережіться, жіночки, з вашим язичком!) і така головно від людей. Відьма потинає — збавляє маржину, молоко, людей; Від. неї може навіть сад усохнути. Коли хто заріже свиню та кине шерсть на гній, не прикопає добре — нечиста сила ту шерсть зараз повизбирує і нею потинає. Шерсть може кинути у їду, у воду, де худоба п’є, у траву, до керниці... Худобина вип’є, людина умиється або з’їсть — і готова!
Може, мені розказували, але уява малює явну картину з дитинства: загородами, коло ріки, а відтак Базівкою кочєєси кругле, як пухир, такий собі капшук, як у мене, малої був колись із міста балон; то засвітить ясно, як зірниця, то знирне — пропаде. Закочєєси тот капшук до загороди під лежачу корову — виссе манну. Нассеться так, що ледве поковирдається до себе. Манну висипле своїй корові, а сама душа у пухирі зайде ротом у тіло тій відьмі, що собі тихо спить у хаті, коло чоловіка, а він і не знає, що си діє... Кажуть, що один будив жінку, а вона як нежива, то він у страсі перетягнув її другим боком на ліжку — головою до відчиненого вікна; а душа прийшла і не годна була зайти у тіло, так довго побивалася коло ніг — все то вийде надвір, то знов зайде, а дороги у тіло не найти; аж чоловік повернув жінку так, як була, — жінка ожила (душа нарешті відшукала рот і зайшла); тіло аж упріло, зітхнуло тяжко, ледве злучилося з душею...
Бувало, казали так: як є сім дівчат у хаті, а жодного хлопця, то серед них мусить бути відьма. Родима. Але й з кожної дитини може бути відьма: як вродиться та лежить без світла, чорт обмінить — свою дитину покладе, а людську забере; з тої дитини, що біда підкинула, виросте відьма. Одна близька мені жінка вповідала, що вродила дівчинку, минуло пару днів, жінка уснула, чує — її щось душить. Просинається, а на грудях чортеня з ріжками, сміється. Вона мацати коло себе, а дитини нема. Бідна мама перестрашилася, що й крикнути на домашніх не могла; а воно скотилося під бік — і знов дитина, тихо спить, усе, як було уперед, я ту дівчинку добре знаю, вона росла такою енергійною, що родичі водно казали: “Не дитина, а чорт”. Але вона була змалечку побожна; бувало, пастушимо у неділю, а моя товаришка лишить овечки, побіжить до каплиці — притулить свічечку. Так що то все неправда...
А одна богачка мала доньку-одиначку, дуже пещену. Віддала її на друге село. Але прийшов час на злоги, молода проситься у чоловіка: “Я піду до нені, бо дуже боюся!” Чоловік сам боявся, жалів жінку та й відпровадив її до мами. Але додому не пішов, а став у тещі під вікном, бо дуже журився, що буде із жінков. Дивиться — є дитина. Баба взяла щось із полиці, помастила дитину і поклала коло доньки. А сама сіла і убіги пряде навідлів грубо повісмо. Зятеві стало цікаво, що стара робить. Дивиться далі. Теща всукала довгий шнур — дала один кінець доньці, а другий взяла в руки і стала у куті, у кочергах. Заклала два пальці у рот та як фівкне! А дитинка схопилася — і ну бігом по шнурі до старої; а відти до свої мами; знов до баби. Так три рази. Котра фівкне, до тої воно біжить по тім шнуpі. Зажурився чоловік, думає собі: ото впаласи мені жіночка! Стара її, видко, нечиста, донька така сама, ще й дитину перевернули у свою погану віру. Ото діставси межи відьми! Діждавси дитинки...