Але приходить у якийсь час жінка з дитиною додому. А чоловік усе десь іде, сумний та задуманий, хата єму немила. “Шо тобі, чоловіче? Чому межи нами життя нема?” — стала допитуватися жінка. “Нема, бо нема, — буркнув чоловік, — бо коло тебе Бога нема! Я видів, шо ви з твойов дорогов мамков вироб’єли, єк дитинка ця уродиласи, то шє маю радуватиси?” Жінка також любила свого чоловіка, вона не винна, що такою її мама родила. Стало жаль чоловіка, каже йому привести священика і висвятити себе, дитину, хату. Чоловік так зробив, піп вичитав із книг закляття, освятив водою — і уже собі жили, як усі.
В одно село зайшов вірменин. Щось продавав, скуповував овечі шкіри до виправки на голиці. У молодої родини замешкав. Одного вечора, як чоловік уснув, став купець придивлятися, що жінка щось не лягає, все бігає сюда-туда. А купцеві вона вдалася, то він гадав, що вона до него підбирається. От він і рад. Але вдає, що спить. А крізь шпарки дивиться, що буде робити тота молодиця. А вона і не гадала про него, взяла з полиці пугарик — чимось із него намастилася, сіла на кочергу — та й гайда в комин. Пішла. Купець встає собі, бере тої масти, помазується, сідає на замітавку — і гай собі у комин. Прилітає на найвищу гору, що десь над Чорногорою, а там ціле відьмарське кодло весілля справляє — усі голі, розплетені, старі і молоді, а між ними і його газдиня є. Пізнала купця, кліпнула єму та й каже: “Єк схочеш уже додому, то хапни мене за коси, сядь на мене, і я тебе повезу, бо то гак далеко, що сам і за рік не долетиш”. Так вірменин і зробив. Їде собі на кобилі хмарами, лісами, але уже місто. Дивиться: кузня. А купцеві прийшло в голову підкувати свою кобилку. Що вона не давалася;-але підкували. От прибули додому, стали собою, полягали. Купець на лаві, а жінка коло чоловіка. Але так стогне, шо і чоловік пробудився: “Жінко, що тобі є?” — “Ой, гину, ой; болить!” Чоловік схопився, оглянув, жінка як жінка, нічого не розуміє. А вона крутиться, умліває — болить, і все... “А ти на ноги здолини подивися, — каже з лави купець — там є шо видіти”. Глипнув чоловік: “А се шо? Підкови кінські? Відки?..” — “Та як ми з твойов відьмов летіли з гульків, то вона дуже підбилася, і я мусив її підкувати”, — усе розказав гість газді. Тогди чоловік плюнув і не схотів мати відьму за жінку. Але купець пошкодував молодиці, що ще вчора йому так удавалася, і він ціліську ніч на ній їздив, — став просити чоловіка, аби її повідривали тоти підкови з ніг. А потому сам привів попа та перевели відьму на звиклу жінку, бо вона клялася, що більше відьмувати не буде.
Як умре відьма, кладуть лицем до землі, аби проміння місяця не бачила та аби до сходу була голова, а гріб треба добре запечатати в ногах і в головах, бо вона може місяшної ночі вийти звідти.
Розказував дід Митусь, шо як був малий, то умерла у сусідстві відьма. А то давно взимі і вліті трунву везли саньми, а в горбочку сани перехилилися, трунва перевернулася — відьма вискочила і прибігла додому. Але уже через роки умерла тота баба знов. Далі саньми везуть деревище, але чоловік уже сам притримував та просив не квапити коней при горбі, аби ще раз баба не віджила. Дідо, як підоп’є, любив, покійний, приповідати: “Кожда баба — відьма”.
* * *
А як сказати по правді, то у горах ніколи не відмежовували умерлих від живих. Тіло собі йде, відки постало — у глину, а душа лишається. І в це твердо вірують здавен. І всіляко ту душу глаголять, обходять обрядами, підтримують постами, службами, споконвічними звичаями.
Стариню гуцули шанують. Слово дєді, нені — закон для молодих. До старших у нас зроду на “Ви”.
Але донеслися перекази, що давно старих людей убивали.
Подаю той переказ із гуцульського календаря.
“У дауну даунину люди були доуговічні, прудко ни умерали. Народу си так множило, шо не було си де дівати. Почерез старих ни було єк газдувати молодим, а пани си збоєли, шо єк нарід ни ме умирати, то їх из дворів повигонит і тиму уложили таке право, шоби усіх старих людий на старість убивали.
Почерез убивання стариків світ зачєв си нієчити, зачєв ити ни догори, а вдолину, бо ни було старих мудрих голов, аби учіли молодих, єк то си має жити і газдувати на світі.
Хто би був затаїу икого старика — того карали смертеу.
Але найшов си такий один син, шо погадау собі: най си діє Божя воля, най изроб’є изо мноу, що схотє, а я свого дєдю ни дам добивати. И єк прийшов час добивати єго дєдю, вин узєв дєдю и повів у теменні ліси. Там викопав потайник і там ходив годувати дєдю свого крадьма доугі роки. Про це ніхто ни знау — ні люди, ні пани.
Усі си люди дивували, і усі си пани чудували, шо нихто так добре ни знау газдувати, єк тот чоловік. У него заужде родили городи, ци було мокре ци сухе літо. У посуху вин сієв на лугах — підбагонках, а у мокрий рік — на горбах; тиму у него николи ни замокала ані вигорала городина. May доста хліба, шо шє и другим давау. Знау из-за зими, ике буде політє.
Єк си у него допитували, відкіу він то усе знає, то вин ни хотіу си до тото приповісти, бо міг би свого дєдю видати, икий єго на того усе наражєу полудь свої мудрости. Але одного разу вин посвариу си из свойоу жинкоу (я так і знала: знову — жінка!). Сердита жинка у злости заудала єго до пана, шо вин свого дєдю держит у хованках и ни дає, єк усі люди, добити.
Син побіг на пораду ид своєму дєдеви. А дєдя каже: “Усе пропало. Але ти си цим не жури. Будеш однако добре жити на світі, бо уже знаєш більше вид других. Але жінці уже не вір і прауди не кажи”.
Шє ни докінчєли бесіди, єк уже набігла за ними роута и взєли їх до пана.
Пан си питау у сина, чіму вин ховау свого дєдю и ни давау добити, аби сам міг прудче стати газдоу. А син каже: “Я из-за дєді був ліпшим газдоу, єк бих був без него, я свого дєдю держєу через розум”. І розказау, єк дєдя на усе єго добре радиу — шо, коли, єк робити.
Пан над цим дуже си задумау, вин уздріу, що без старих мудрих людей ни буде гаразду на світі — та й вид того чєсу заборониу добивати стариків”.
А цікаво — де узялася смерть? Хто її придумав? Згадаймо лиш собі ще раз, як-то все сотворилося. Відки клубочок зачинався.
...Землі не було зразу, лиш води, води — моря, океани вселенські. На воді — шум, піна. Зверху, з повітря, з воздухів падала роса. З роси став дух — яко Бог від віку до віку. А з того шуму став Ирод. Він первовічний, як Бог. Лиш Ирод не знав гадок Божих. А Бог знає усі Иродові замисли. Ирод не знає гадок чоловіка, його сумління, доки чоловік не заговорить до него. А Бог знає увсе.
Ходили собі два спервовічні по морю і говорили до себе. Нарадили, що було би добре, якби була яка твердь для припочинку. Бог знав усе на світі: знав, що на присподнім, у глибині моря, є глина, та хотів вимудрувати, аби Арідник виніс тої глини з присподнього, з тридев’ятого моря, що є так глибоко три рази, як цей світ. Бог і заходить здалеки: “Я би зробив землю, коби лиш глина була”. — “А де її взяти?” — питає Арідник. — “Вона є геть у присподнім”. — “Я бих туда пронир”, — зохмався Арідник. “Пронри, — каже Бог: йому цего лиш треба було. — Єк меш казати на моє имнє, то винесеш, а єк на своє — то не винесеш”. Прецінь, Богом був — знав, що за думка сіпнулася в голові того другого. Але ж Ирод був би не Ирод ом, хіба що ангелом, якби не задумав собі ту землю мати — то він брав глину в присподнім, тяжко туда занираючи, та казав на своє ім’я. А доки винирнув, Господь так зробив, що вода все йому сполокала. “Ти лихо гадав. Иди дру(і?)ий раз и кажи, на моє имнє”. Але він знов на своє ім’я брав того дна і знов не виніс нічого. Аж третій раз каже: “Най буде на Боже имнє, але і на моє!” І виніс тої землі, що за нігтем була (так і не знати, чия вона, на чиє ім’я...). З тої землі сотворив Бог Землю. Маленька, тоненька — але вже було де припочити. Полягали по трудах. Бог люто вснув, але і в сні знав, що той гадав. А Сатана подумав, як би Бога стратити на тій крихті, аби самому заволодіти сотвореним. От вам перша зав’язка сутички за землю — нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить — а земля ширшає. Творець прошумався та каже супроти нечистого: “Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси”. — “Я так твердо спав, — - каже той, — шо нічо сми не видів”. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон з’явився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон — найперша ворожба.