А на небесах є святий Илія, на облаках громом орудує. Ще є на котрійсь полонині віл-буйвіл, пасеться там сам-один спервовіку. Перед Страшним Судом Илія зійде з небес, і мають ся з Иродом змагати перед Судом Божим. Илія заріже того вола, на його шкурі будут ся бороти. Сатана побідит Илію — вб’є то на тій шкурі. Тогди кров Илії почурить по тій шкурі. А шкура та велика, бо віл від віку пасеться сам на полонині. Шкурі міри нема. Кров Илії така праведна, що від неї земля йметься. Кров трафить на дірочку від вугрика і почурить на землю. А що то кров праведна, то вся грішна земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр — 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не віяли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу — то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не стануть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, кожен пізнає свій гріх — і стануть одні направо, другі наліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не буде, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде... Кінець.
Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...
А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце — виводили на нім узори — безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ними поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Вони межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на “ти”.
Лиш подивіться, що то за похорони в моїм краї: чоловік лежить умерлий, а в хаті сміх, реготи, ігрища... Над ким би то? Та над нею - - Білою панею. Вона мені снилася. Перед чорнобильською бідою. Так виразно, що варто було задуматися: сиділа десь високо на дошках, біла мармурова, і скоса позирала у мій бік, роблячи якісь операції діточкам. Я ховала свою дитину, а вона якось то виділа та мармурово посміхнулася, така собі Афіна-Афродіта: та я твою дитину не чіпаю, у мене є доста з цими роботи...
Чому вона жінка - - хто знає? Жінка все-таки лагідність, краса, доброта... А може, із жінкою її єдинить усопокоєність? Хіба що тільки жінка здатна застановити болі, біду... І вона так само? Коли я застала тата в домовині у “тіхаті”, то на лиці була така лагідна усупокоєність, котрої я ніколи досі не виділа...
Давно Смерть, то була жінка, що по світу ходила, — це навіть у книги позаписувано від гуцулів. Її було видко, ходила і говорила з людьми. Котрому був чєс від Господа Бога, аби умирав, вона тому казала, аби приладився на такий-то день, бо він має умирати. Але один був такий цікавий, шо зажадав Смерть зараз-таки видіти. А він не знав, що наколи це сказав, вона уже знала. Не забарилася, прийшла та й каже: “Лагоди си, шо тобі потрібно, роби деревище, бо маєш такого дня умирати”. — “Добре, я си злагоджу”. Зробив деревище. Вона приходить. “Уже готовий?” — “Готовий”. — “А де убрання, а свічка?” — “Та є усе. Ти зроби мені ласку — ляж у деревище, аби я видів, икий буду лежєти, єк маю у нім спати”. Смерть згодилася, лягла. А деревища давно були на замках, от він її там замкнув та й верг у Дунай. Її довго дуже не було, так Що люди стали такі старі, що не могли по світі ходити, тому й були добивачі, що убивали старих людей. Але велика повінь одної весни то деревище знесла. А челядь прала шмаття та ймили ту скриню — гадали, шо там золото. Розімкли - - а там Смерть. Та така слаба, як павутина, щире проситься: “Пустіть мене, я нікого з вас не зітну...” І просто пішла до того чоловіка, шо позбиткувався з неї: “Ти гадав, шо єс мене стратив, а я є; хочу тебе стинати. Злагодивси ци ні шє?” А той чоловік каже: “Ти мене хочеш стинати, а я тебе хочу ще раз замикати”. Не боїться її, і все. Побігла вона до Бога просити дозволу стєти єго. А він собі до Бога. Стрітилися. “Що Бог казав?” — “Казав, шоби ти шє далі жив, бо великий непорєдок по світі; біжу трохи позчищувати нарід”. Коли повертає до Бога, а він у Бога, уже стоїть на порозі: “Я у Бога на сторожі. Ти була неправедна. Через тілько чєсів ти не робила порєдку; я тебе не пускаю, бо ти грішна! Стій тут, а я піду сам спитаю Бога”. Та й пішов те питати від Смерті у Бога, що вона має робити. Бог сказав, аби вона ішла молоді люди через сім років рубати. Приходить чоловік до Смерті та й каже: “Бог велiвn, абес ишла молодий ліс через сім років гризти”. І вона пішла гризти молодий ліс. По семи роках знов іде до Бога. А чоловік перестріває і каже, що Бог дав розказ гризти сім років середний ліс. І це вона виконала. І третого разу чоловік не пустив Смерть до Бога, а пішов сам. Бог переказав, аби вона сім літ старих рубала, а чоловік знов перевернув усе на ліс — і Смерть ще сім років старий ліс гризла. Мусив чоловік уже врешті пустити її до Бога. Бог питає: “Що ти робила?” - “Я сім літ гризла ліс молодий, сім - середний, а ще сім — старий”. Бог зробив того чоловіка святим заступником...
А Смерті уже відтоді не видко, хоть вона ходить і тепер по світі.
Але жити, поки жити, — як у тій співанці співск ться, — та прийдеться вмерти... Бо писанка кругла, і безкінечник на ній, але писанкарка зачила узір і викінчувала писати. Всему началу є кінець.
Так співалося у горах і робилося, доки були воли, полонини. А по тім лишилася гола співанка.
Умираючий газда назначує сам поману, кому і що по його смерти належить роздати.
Коло умираючого не вільно плакати, бо він через то не може спочити; коло него треба казати “Отченаш”. Ще, бувало, хатні питають, що умираючий видить на тім світі, бо йому уже показується той світ. З хати виносять усяке насіння, бджоли, бо все би заумерло разом з чоловіком. Як людина уже чєсує — дають у руки зажжену воскову свічку, аби по смерті душа не сиділа у потемку, бо як ми живі любимо світло, так хоче світла і душа. Отворяють вікна і двері — впускають ангелів по душу. Коли хто нагло умре без свічки, дають другому умерлому з родини дві свічці, аби одну передав родичеві. По смерті гасять свічку, убирають у нове убрання, укривають по шию білим полотном; усі вклякають і моляться. А по молитві кладуть у головах горня з варом і свічку — посвіт. Мужчину уперізують вовняним поясом - ременя не дають, бо в нім би тяжко іти на тот світ; жінку завивають у перемітку; дівці кладуть на голову вінець із барвінку, а у зголовах деревце весільне, убране білою та червоною вовною; дитині укривають голівку білою вовною.
Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не покриває голови, заки не поховають.
Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із домашніх відразу спішить до церкви, щоби “по душі подзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та горах”. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.
Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембіту — хтось умер. Треба спинити рух — хід, роботу, постояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має іти — до неба чи до пекла. але туда її іце не пускають, і вона вертається по подзвіннім назад у хату, держиться коло тіла.