Єк ворон кряче над хатов — там буде мертвец.
Єк буря косит старий ліс — буде мір на старих. А єк молодий — будут умирати молоді. Єк даєт газда полотно ткати і полотно си натєгне і вийде добре, то мусит умерти хтос великий — газда або газдиня.
Єк си шиє сорочка комус і лишєєтси довга нитка — буде довго жити, а єк коротка — то повинен скоро умерти”. Отак у гуцульськім краї діялося віддавна і донині: смуток перетикають розвагами. Похорони — і ті у нас із забавами. Митрополит Андрей Шептицький заказував провадити забави-грушки. Але гуцули якими були, такими лишилися. Нічиї розкази на них не діяли зроду. Кажуть, що якийсь великий пан, зайшлий у гори, чудувався із тих народних звичаїв:
— Що це за нарід! Вони що гадають, що Бога за ноги ймили?.. Що нібито їм усе позволено.
Все не все, а вольному — воля. Дорожчого понад волю для гуцула нічого нема.
Жменька цвіту з гуцульського світу
“Так йому на роду написано”. Відколи так говорять? Ніхто не знає. Але що ці слова спрактиковані народом, це напевно. Кажуть, що сподіяна кривда аж двадцяте коліно досягне.
Не кривдьмо зумисне. Бо ні сирітська, ні вдовина, ні материнська сльоза на землю ще не впала ні разу. Все збудеться на роду кривдника. Аби аж коли...
А ми дбаємо про свій рід? Ми його знаємо? Як заглибоко? От у казахів кожен молиться за своїх предків у семім коліні. То не казах, що поіменно не пере-числить свого семого прародителя. І на цвинтарях у них описуються роди на гробах усопших: “з роду там такого...” — і йдуть імена сімох поколінь.
Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горілка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смертю хваляться один перед одним: у того було на похоронку сім бочок пива. А в цего сама державна!
А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відомо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, — кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запросити розказати. Ми женемся за грішми. “Гріш” — “грішник” — всі ми грішники неспасні... Покаймося.
Каюся і сповільнюю хід — повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у білій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вовни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплітала, як вишивала. Є у моєї мами її капці.
— Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене?
Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зринають сльози — цілує мене і плаче:
— Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю.
І, вставши, поправляє акуратний ліжничок.
— Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, — знов потекли сльози дрібними зморшками, — сто років, Марічко, аж страшно подумати.
— Наперед би більше, — зичу по-нашому.
— І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я.
— А єк це зробити?
— А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гніву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки — твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається — край, прошу: “Господи, ни лиши мене!” Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе.
На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам’ятаю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племінника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлопцем; десь дривець притягне — їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходилися. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від крику — дідо любив ще й клясти багатоповерховими мадярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: “А шляк би тебе трафив ясний, червоний, лопухатий!..” Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, — і вже такий добрий, лагідний, дає нам меду, золотих ранет; а до того — не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив.
— Єк ти там у світі маєшси? — вдивляється у мене Єлена.
— Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай - нихто не питає. Єк на Говерлі...
— Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит.
— Нихто никого не видит.
Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делікатна, знає, що душа як павутинка — може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках.
— Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки?
— Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи надвоє та поділила село — наша Царина між ріками, добре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени...
Про що би вона не говорила — лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні.
— У вас руки, якби ціле життя перо тримали — пальці довгі, тоненькі.
— Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння попереносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу...
Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Голубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко.
— Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади — зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, дуже тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги добрі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д’нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби зайшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так дорого...
А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно дивиться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що робити, аби воно потривало?!
Розпитую, може, пам’ятає учителя-просвітянина Луку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати. Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тілько бід пережила, що всі тоти повени-студени позамулювали, повивітрювали пам’ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками “давнину” — дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб — і то є записано в книгах професора Володимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам’ятає. Зато про дороги, її дорогу працю — прошу дуже, скільки хочете!
— Ади, голова уже багато позабувала, а то відій руки пам’ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я сама її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, переходила на волоський бік, а в Губках — знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож’ було слухати...
Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це істинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила читати, як ходила до третого класу, а йому вже було сорок п’ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабувала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився читати. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині.