Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. “Просвіти” боялися властьімущі в усі часи — відпершу її існування аж до ліквідації. Ще я запам’ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу “Просвіти” і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю “білих ведмедів” або згинув у сталінських в’язницях, як його краяни — свідомі просвітяни.
Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки — голові усе можна, я замала собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) великим шрифтом “агітація” до колгоспу:
Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової “Волині”, від Стефаникової “Марії”, від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і радісне воднораз, я вслухалася у себе — і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, — і калічилася, злітаючи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер мені часто сниться, як я (уже така понищена вірою) — літаю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні читанки, а оцей Тичинин:
О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їхнє серце... Тільки за героїв УПА — борців за волю.
А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, говорив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і переконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, криваву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про таке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?
Нас було кілька письменників на зустрічі з прикордонниками за полониною “Середня”, але говорив тільки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам’яніла байдужість, засвітилося прозріння. І такий суворий напершу начальник застави зм’як, перейшов на українську мову і лагідною слобожанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель — гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній смузі кордону аж на румунський бік під самий пірамідний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з “опришка” Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з ватаги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг — опришківська столиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Степана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивники. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пушик народний депутат — люди обрали просвітителя попри всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопили би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичину — ба Україну! — разом з усім, що надбано спервовіку.
Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.
Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Влада. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збурював село супроти панської зверхности, діждався “визвольного” тридцять дев’ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру — найшли діда коло млина під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкульний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політикана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що діється в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.
— Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, — бувало, посмівається мама.
Бо Митусь питав:
— А знаєте, шо сегодне за день?
— Знаємо: святого нероби, — відповідала заклопотана дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається.
— Е, сегодне великий день, — веде своє Митусь, — вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але • зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падолиста. Семого падолиста 1917 року большовики захопили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року проголошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Центральної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.
— Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, — уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.
— Я не тобі, Одо, я внукам це розказую, — потирав звично долоні незворушний нащадок політичного утікача з Угорщини. — Мої внуки мають знати національні свєта.
— Та шо сегодне за свєто? — переконана в своєму мама. — Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...
— Бо таки свєто, велике свєто сегодне, — брав верх дідо. — Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...
Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте сивою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала — тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п’ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, лишилася одна свідка наших бесід — стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем — бодай йому таку воду на тім світі пити...