Вони проїхали через Центральний парк і опинилися в Іст-Сайді. Водій недогледів і проскочив аж до Сімдесят другої вулиці, отож мусив повернути назад, П'ятою авеню. Квін, звелів йому зупинитися на квартал далі, ніж треба, — на розі Шістдесят дев'ятої, — щоб той не знав, куди вони підуть.
— Ми висядемо тут, — мовив різко.
Вони заплатили водієві й почекали, доки машина зникне з очей. Відтак рушили назад, до рогу Сімдесятої вулиці. Завернули за ріг і спинилися.
Їй дуже не хотілося залишати його самого, навіть на недовгий час. Та годі було й сподіватися, що він дозволить їй піти з ним, тож вона про це й не заговорювала.
— Звідси видно… Онде, за другим ліхтарем… — тихо мовив він, озираючись, чи не стежить хто. — В усякому разі далі не ходіть. Стійте тут. Я скоро вернуся. І не бійтеся, чуєте? Все буде гаразд.
Вона справді боялася, але не так, як він гадав, — не за себе. Вперше в житті вона відчувала страх не за себе, а за іншу людину — за нього.
— Не ризикуйте даремно. Як побачите світло, як зрозумієте, що він повернувся, то не заходьте — просто киньте гроші за двері, а вранці він забере. Не доконче класти їх у сейф. І взагалі будьте обережний. Може статися, він уже спить і там темно, а ви й не знатимете, що він удома.
Він рішуче насунув капелюха на лоба і рушив безлюдною вулицею…
Блиснули скляні надвірні двері. Він зайшов у дім…
Зараз же по тому вона підняла свою валізу і спроквола потяглася туди, хоч він і звелів їй стояти на місці. Хотіла бути якнайближче до нього. Він ні на мить не йшов їй з думки — ніби мовчки молилася за нього. Завважила побіжно, що несамохіть переплела пальці на руці, як колись на екзаменах у школі…
Ось вона порівнялася з тим будинком. Пройшла далі, не спиняючись, щоб нікому не впало в око. У невеличкому тамбурі між надвірними та внутрішніми дверима нікого не було — вона те добре бачила при світлі вуличного ліхтаря. Отже, він увійшов у дім і зачинив за собою другі двері…
«А що, як господар таки повернувся і спить зараз там, нагорі?.. А Квін не помітить цього вчасно… і той прокинеться й заскочить його?..» Вона силкувалась одігнати від себе цю страшну думку. Адже того разу, як він зайшов туди, нічого не сталося. Чому ж би щось мало статися тепер, коли він прийшов з чесним наміром?..
«Але ж місто… О, воно тільки й жде такої нагоди!.. Місто, дай йому спокій, чуєш? Дай йому спокій! Ти чуєш, що я тобі кажу?..»
Вона зайшла вже досить далеко. Повернула назад. Нічого не сталося — все тихо, в горішніх вікнах не світиться, — отже, нічого не сталося… Сплетені пальці затерпли. Вона була наче вартова, що стояла тут сама, перепиняючи дорогу місту, — вірна й хоробра вартова, проте зовсім беззбройна, коли не зважати на легеньку валізу в руці.
Заспокоювала себе як могла, та в серці їй однаково буяла тривога. Він давно вже мав би вийти. Скільки там потрібно того часу — піднятися нагору, на другий поверх, і спуститись униз, — навіть якщо не засвічувати світла. Він мав би вже вийти, він давно мав би вийти!.. Адже він убрався в чужий дім незаконно, хоч би й задля того, щоб повернути гроші, і коли його застукають там, ніхто однаково не повірить, що він їх приніс, а не вкрав. А може, краще було послати гроші поштою, ніж знову йти туди самому? їм такого не спало на думку, ні йому, ні їй. Який жаль, що вони не додумалися до цього…
Раптом на розі попереду з'явилася темна постать. То поліцай обходив свою дільницю…
Вона сахнулася вбік, у якусь заглибину в стіні. Надто підозрілий у неї вигляд — блукає по вулицях о такій порі, та ще з валізою. Якщо він поверне на цю вулицю… Або якщо Квін вийде, поки він стоїть отам, на розі… Серце їй не просто калатало — воно кидалося з боку в бік, підскакувало вгору, переверталося, мов якийсь божевільний маятник.
Брязнув метал — поліцай відчинив дверцята стінного службового телефону. Ось, виходить, що він робитиме!.. Серед нічної тиші було чути окремі слова. «Доповідає Ларсен… Дві години п'ятнадцять хвилин…» — долинуло до неї. Далі вона не розібрала. Знову брязнули дверцята. Вона притислася до стіни, не наважуючись визирнути, подивитися, куди він піде, — боялася, щоб не рушив просто до неї… Потім почула його кроки — він начебто переходив вулицю. Аж ось усе затихло, навіть і ті легкі звуки завмерли вдалині. Вона виглянула із своєї схованки. Вулиця була безлюдна…
Вона вийшла на тротуар.
Що там скоїлось? Що таке, чому його так довго нема? Він давно вже мав би вийти!..
Коли вона знову порівнялася з тим будинком, надвірні двері безгучно розчинились, і Квін вийшов на ґанок. Двері зачинились, але він чомусь не рушав з місця: стояв і дивився на неї так, ніби не бачив або не впізнавав… Нарешті він ступнув униз.