— У вас іще менше шансів, ніж у мене, — заперечив він. — Ви взагалі нічого не маєте.
— Дарма. Зате я жінка, а це зрівнює наші шанси — мені допоможе інтуїція.
— Але що ви зможете вдіяти голіруч, навіть коли й вистежите її? Хіба ви знаєте, що то за жінка?
— Ми не маємо часу на міркування. Його вистачить тільки на те, щоб хутчій узятися шукати і спробувати знайти. Зустрінемося знову тут, у цьому будинку, не пізніш як за чверть до шостої. Може статися, з порожніми руками, а може, й з удачею. Треба зробити все, аби встигнути на автобус о шостій.
Вона підійшла до мерця й нахилилася.
— Я візьму ключа, що був у нього в кишені, а у вас залишиться той. — Відтак перевела дух. — Ну, а тепер обернімось і погляньмо…
«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»
— Боже мій! — Голос їй осікся! — Третя година!..
Третя година
Нараз тиша урвалася.
— Що це?!
Жах наринув на них, мов шалена хвиля крижаної води. Вони були наче двоє мишенят у затопленому льосі, що борсаються на поверхні: ще мить — і їх поглине вода. Жах дзвенів довкола тихим дзвіночком, м'яким і тоненьким: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Він дзвенів і дзвенів, не знати звідки, але стосувався до них, до цього будинку, в якому вони були.
У першу мить вони заціпеніли й тільки поводили очима, шукаючи місця, звідки лине той жах. Марно силкувалися збагнути, де і що це дзвенить. А дзвеніло скрізь — «Дзелень-дзелень-дзелень!..» — тонкий сріблястий невгамовний дзвіночок.
— Може, це сигналізація від злодіїв? — прошепотіла вона. — Ми нічого не зачепили?
— Це звідти, із спальні — певне, будильник…
Вони кинулися до спальні — гнані страхом мишенята. Там, на туалетному столику, направду стояв маленький будильник. Квін схопив його, труснув, притулив до вуха.
«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Дзвеніло не ближче, ніж доти, дзвеніло скрізь.
Він поставив будильник на місце, сів навпочіпки й, мов те звіря, почав заглядати в усі кутки.
— Ага, стривайте, там щось біле, за ліжком, попід стіною. Та це ж телефон! — Він схопився на ноги й метнувся до ліжка. Нахилився, простяг руку і підняв телефонний апарат. — Ось він, біля самого узголів'я. Щоб узяти трубку, не треба й підводитись. Дзвінок приглушено, щоб не різало вуха. Мабуть, основний телефон унизу, а це паралельний. Тим-то нам і здавалося, що дзвенить скрізь.
А телефон усе дзвенів у його руках, безугавно, благально: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Квін безпорадно зирнув на неї.
«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Та чи буде коли цьому край!
— Дзвонить людина, яка ще не знає, що з ним сталося. Ану спробую обізвуся.
Вона схопила його руку, холодну як лід.
— Глядіть, щоб не накликати сюди поліції. Той, хто дзвонить, розпізнає, що голос не його.
— Якщо я говоритиму тихо й невиразно, то не розпізнає. А ми, може, про щось і довідаємося. Можливо, якесь слово підкаже нам що-небудь. Станьте ближче до мене. Ну, починаю…
Він підніс трубку до вуха так обережно, наче боявся, щоб його не вдарило струмом.
— Алло, — мовив глухо.
Вона ледве розрізняла звуки — так тихо він говорив. Серце її калатало. Понахилявши голови впритул одне до одного, вони слухали, що принесе цей дзвінок із ночі.
— Любий, — почулося в трубці, — це я, Барбара.
Руді скинула оком на фотографію на туалетному столику: Барбара, дівчина в срібній рамці.
«Боже мій! — жахнулася в думці. — Можна обдурити кого завгодно, тільки не закохану жінку. Вона ж бо знає його, як ніхто, і нам нізащо не…»
Квінове обличчя зблідло від напруження, і їй здавалося, що вона відчуває, як пульсує кров у нього в скроні.
— Стіве, любий, чи не зосталася в тебе моя золота пудрениця? Я не могла її знайти, коли вернулася додому, і це мене турбує. Подивись, може, вона в тебе. Може, ти ненароком поклав її до кишені?