Выбрать главу

— Твоя пудрениця? — перепитав він мляво. — Зажди-но хвилинку… — І затулив трубку рукою. — Що казати, як відповісти?..

Руді гайнула у першу кімнату й зараз же повернулася, тримаючи в руці щось блискуче.

— Скажіть «так» і розмовляйте далі, тільки говоріть зовсім тихо, якнайтихіше. Поки що все гаразд. Адже їй насправді не це потрібно, не пудрениця. Якщо ви будете обережний, то зможете про щось дізнатися.

Вона знову припала вухом до трубки. Квін забрав руку з мікрофона.

— Так, — промимрив ледь чутно. — Вона в мене.

— Я не могла заснути, через те й подзвонила. Не через пудреницю.

Він промовисто поглянув на Руді: «Ви мали рацію». Тим часом голос у трубці чекав. Тепер була Квінова черга щось казати. Руді підштовхнула його ліктем.

— Мені теж не спиться.

— Якби ми були одружені, все було б зовсім інакше, правда ж? Тоді б ти просто дістав мою пудреницю з кишені й поклав її на наш туалетний столик у нашій спальні.

Руді на мить приплющила очі й мерзлякувато повела плечима. «Вона освідчується мертвому», — подумала вражено.

А голос у трубці говорив далі:

— Ми ще ніколи не розходились отак, посварившись, як сьогодні…

— Мені дуже прикро, — озвався він тихо.

— Може, якби ми не пішли туди, в той ресторан «Пероке», нічого б і не сталося.

— Еге, — згідливо потвердив він.

— Хто вона?

Цього разу він нічого не сказав. Та голос не вгавав.

— Хто вона, Стіве? Ота висока руда жінка в ясно-зеленій сукні?

— Я не знаю, — відповів Квін.

То було єдине, що він міг сказати. Але виявилося, що відповідь була цілком слушна.

— Це я вже чула. Через те ми й посварились. Якби ти не знав її, то чого б вона до тебе підійшла?

Він мовчав — не знав, що казати.

— Ще й дала тобі якусь записку. — Мабуть, голос вважав, що його мовчанка означає заперечення. — Я ж бачила, як вона це зробила, коли ти відійшов до прилавка бару. Бачила на власні очі! А потім, коли ми вернулися до нашого столика, чому ти кивнув їй? Так, і це я бачила — у дзеркальці пудрениці, ти й не помітив, що я дивлюся. Кивнув, наче хотів сказати: «Я прочитав вашу записку і зроблю те, що ви хочете».

Запала мовчанка. Голос давав нагоду щось сказати, але Квін не міг з неї скористатися.

— Стіве, я переборола свою гордість і зателефонувала тобі. Невже ти не хочеш поступитися?

Він мовчав.

— Ти відразу тоді змінився, неначе хотів швидше віднести мене додому, позбутися. Я плакала, Стіве. Плакала, як ти пішов, і зараз плачу. Стіве! Стіве, ти мене чуєш?

— Так.

— Ти наче десь далеко. Це що, телефон?

— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.

— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.

— Та ні, — промимрив він.

— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.

«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.

— Вона відчуває! Що казати?

Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.

— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.

— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?

Він міцніше затиснув рукою мікрофон.

— Вона догадалася, ми пропали!

— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:

— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..

Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.

— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…

У трубці щось клацнуло, і запала тиша.

— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.

Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.

— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?

— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.

Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.

— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.

— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…