— Ні з ким.
— А хто з вами зараз?
— Нікого нема.
— Чого ви раптом вирішили подзвонити мені о пів на п'яту ранку?
— Я подумав, що, може, він вам дуже потрібний, — відказав Квін так простодушно, що той не міг йому не повірити.
Голос помовчав — нехай співрозмовник думає, що він зважує його слова.
— Ну, припустімо, що це правда. Теоретично. Але припустімо й таке: цей чек мені не потрібен, він для мене нічого не важить. Що ви зробите в такому разі? Викинете його?
Неначе на це запитання могло бути дві відповіді!
— Ні, — спокійно мовив Квін. — Тоді я спробую розшукати того, на чиє ім'я виписано чек. Стівена Грейвза. І постараюся його знайти.
Коли досі супротивник іще зберігав самовладання, то тепер він подався. А втім, як добре подумати, він подався уже раніше. Здавалося, в трубці чути, як стукоче його серце. Наче от-от вискочить із грудей.
Раптом їхню розмову перепинили.
— Ваші п'ять хвилин скінчилися, — обізвалась телефоністка. — Вкиньте ще одну монету, будь ласка… — Вона зверталася до Квіна.
Він подивився на монету, котру держав у руці на той випадок, якщо перший дзвінок буде марний. На хвильку загаявся, аби випробувати того, другого.
Голос відчайдушно заволав:
— Хвилиночку! Не роз'єднуйте, дуже вас прошу!..
Квін кинув монету. Телефон клацнув — вони могли розмовляти далі.
«А я ще боявся випустити його! — подумав Квін. — Це він боїться мене випустити».
Голос неабияк перелякався. Він визнав за краще припинити комедію.
— Ну гаразд, я хотів би поглянути на той чек, що ви маєте, — поступився він. — Правда, він ні для кого анічогісінько не вартий. Просто вийшло непорозуміння і…
Квін не попустив йому.
— Чек повернуто з банку, — мовив гостро.
Голос і це проковтнув.
— Дозвольте мені спитати вас… Ви казали, ваше прізвище Флін?
— Квін. Та це не має значення.
— Розкажіть мені трохи про себе. Хто ви? Де робите?
— А яке це має відношення до нашої розмови?
Голос правив своєї:
— Ви одружені? Маєте сім'ю?
Квін зволікав з відповіддю. Навіщо він про це питає? Щоб прикинути, скільки заплатити йому за мовчання? Ні. Тут якісь інші мотиви. Може, хоче дізнатися, чи буде хто розшукувати його, Квіна, якщо… якщо з ним щось станеться…
Він відчув, як йому на потилиці дибиться волосся.
— Я одинак, — сказав нарешті. — Живу сам-один.
— І не маєте хоч би сусіда по квартирі? — вкрадливо допитувався голос.
— Нікого. Як самотній вовк.
Голос, здавалося, примірявся. Ходив довкола, обнюхував капкан і, нарешті, потягнувся до принади. Квін відчув, що принадою був уже не чек. Нею було його життя.
— Ну, то слухайте, Квіне. Я хочу побачити чек і, може, спробую щось для вас зробити.
— Авжеж, це справедливо.
— Де ви зараз?
Квін подумав, чи можна сказати правду. Мабуть, можна.
— Я на П'ятдесят дев'ятій вулиці. Знаєте, така маленька кав'ярня… На П'ятдесят дев'ятій вулиці. Я дзвоню звідти.
— Зараз я одягнуся… Розумієте, коли ви подзвонили, я був уже в ліжку. Я одягнусь і вийду, а ви йдіть… Стривайте, я подумаю…
Голос намагався щось обміркувати. Не тільки, де їм зустрітися, а щось іще. Квін спокійно чекав.
— Так от, я вас прошу: ідіть до Колумбової площі… знаєте, де Бродвей збочує від Центрального парку? На розі побачите кафе, воно відчинене цілу ніч. Зайдіть туди і… Ви маєте при собі гроші?
— Ні.
— Ну дарма, однаково зайдіть туди. Вас там ніхто не потурбує. Скажете, що чекаєте на когось. Сядьте біля вікна, біля самого вікна, що виходить на Бродвей. Через п'ятнадцять хвилин я дам вам знати.
«Навіщо йому знадобилося, щоб я перейшов в інше місце? — думав Квін. — Чому не хоче зустрітися зі мною тут? Певне, боїться пастки. Боїться, що тут зі мною хтось є. Він не сказав: «Я прийду туди». Сказав: «Я дам вам знати». Хоче побачити, чи я справді сам. Він веде хитру гру, та хоч би яка хитра вона була, це його не врятує. Чек у мене. І він хоче дістати його, хай би навіть це забрало цілу ніч і йому довелось би обійти весь Нью-Йорк…»
Квін і далі удавав з себе простодушного недотепу.
— Гаразд, — погодився він.
— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив голос.
Розмова скінчилася.
Квін одійшов від телефону і подався до чоловічої вбиральні. Там він прихилився до стіни й скинув одного черевика. Вийняв із кишені чек, загорнув його в клаптик паперу й поклав у черевик. Тоді знов узувся. Він наслідував Грейвза.
Повернувшись до зали, він спинився біля прилавка з посудом. У кав'ярні, крім нього, нікого не було, а офіціант за прилавком дивився в інший бік. Квін узяв ножа і спробував пальцем лезо. Ніж був тупий. А втім, згодиться хоча б на те, щоб налякати. Він обмотав ножа паперовою серветкою і засунув у внутрішню кишеню піджака. Потім через парк пройшов до Колумбової площі і хвилин за дванадцять був уже в кафе. Сів за стіл біля вікна, що виходило на Бродвей, і чекав. Разів зо два озирнувся на протилежне вікно, з боку Центрального парку, йому здалося, що під вікном спинилася машина. Постояла трохи й повільно від'їхала. А може, просто стояла перед світлофором.