Минуло п'ятнадцять хвилин. Минуло вісімнадцять… Двадцять…
Квіна охоплював неспокій. «Може, я не зрозумів? А що, як він просто вигадав час, щоб утекти? Можливо, він дужче боїться мене, аніж хоче здобути чек? Я певен, що Грейвза убив він. Безперечно, він. А я сам усе зіпсував і випустив його!»
Чоло йому зросив холодний піт. Квін витирав його, та піт виступав знову.
Раптом позаду нього, в касі, задзвонив телефон. Квін озирнувся, тоді знову втупив очі у вікно. Позаду хтось стукав у скло. Він озирнувся ще раз і побачив, що касир робить йому знаки підійти.
Квін підійшов до каси, і той сказав:
— Тут просять до телефону чоловіка, що сидить біля вікна. Слухайте, сюди ж не можна дзвонити… — І все-таки передав Квінові трубку.
То був Гоумз.
— Це ви, Квіне?
— Так. Що там у вас?
— Я чекаю на вас у барі Овена. Це на П'ятдесят першій вулиці.
— Що це за вигадки? Ви ж сказали мені прийти сюди. Чого ви крутите? Навіщо я маю гасати по місту?
— Нуте, йдіть сюди. Можете взяти таксі, я заплачу за вас. Скільки часу вам треба?
— А може, ви знову крутите?
— Та ні, я вже тут.
— Гаразд. Побачимо, чи ви там є.
Двадцять сім хвилин на п'яту
Ресторан уже був зачинений. Її туди не пустили. З дверей один по одному виходили люди й зникали в темряві. Люди, що заробляли там собі на прожиття. Для ресторанної обслуги то була немов п'ята година пополудні — адже. день у них починався не тоді, коли в інших.
Руді походжала по тротуару перед дверима.
Там, у цьому ресторані, рудоволоса жінка в ясно-зеленій сукні передала Грейвзові записку. Так-так… Тепер поміркуємо. Щоб написати записку, їй потрібні були папір і олівець. Жінки її типу не носять у сумках таких речей. Вони радніше подають звістки очима або стегнами. А може, все-таки в цієї були папір і олівець? Не виключено. Тоді справа ускладнюється. Та будемо виходити з того, що вона їх не мала. Отже, мусила десь узяти. Навряд, щоб вона зупинила когось під час танцю і спитала: «Чи нема у вас олівця й паперу?» Так само навряд, щоб підійшла до якоїсь парочки чи компанії за столом і попрохала в них. Хто ж тоді лишається? Офіціант, котрий її обслуговував, — якщо вона сиділа за столом. Бармен — якщо стояла біля прилавка.
Тож Руді й далі походжала перед зачиненим рестораном.
Навіть тут, на вулиці, вона могла пізнати, хто виходив з дверей. Оця метка малявка, досить вибагливо убрана, певне, працює в гардеробі.
Руді зупинила її.
— Ні, жодна жінка не брала в мене олівця. Та в мене його й немає.
І вона пішла собі вулицею — тендітне пташеня на малесеньких ніжках.
А оця молода негритянка, мабуть, з жіночої туалетної кімнати.
— Якого олівця? — спитала вона. — Для брів?
— Ні, звичайного, яким пишуть.
— Е, любонько, хіба ж туди для того ходять! Ви не там шукаєте.
— І ніхто за весь вечір не попрохав у вас олівця? — не вгавала Руді.
— Ні. То, мабуть, єдине, чого в мене не прохали. Та й не маю я там олівців. До речі, треба буде завтра принести. А що, як хто спитає?..
Вийшов чоловік. Бармен.
Він спинився і похитав головою.
— Ні, біля мене ніхто не просив олівця. Спитайте Френка, коли він вийде. Він працює з другого боку.
Він пішов.
Ще один… Потім іще…
— Так, я Френк.
— У вас не брала олівця жінка… висока жінка з рудим волоссям, у зеленій сукні? Пригадайте, хто-небудь просив у вас олівця?
Він ствердно кивнув головою.
— Так. Я пам'ятаю. Руда. Пам'ятаю. Десь близько півночі.
— А ви не знаєте, як її звуть?
— Ні, не знаю. Здається, вона працює в якомусь ресторані тут поблизу.
— А в якому, не знаєте?
— Ні. Мені так здається, бо хтось запитав у неї: «Що ти тут робиш? Хіба у вас уже зачинили?»
— Але ви не знаєте…
— Я не знаю, хто вона й звідки. І взагалі нічого про неї не знаю. Вона взяла в мене олівець, щось написала, тоді віддала олівця назад.
Він постояв ще трохи. Більше розмовляти не було про що.
— З охотою допоміг би вам…