— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.
Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.
— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.
Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.
— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.
Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.
Джоан Брістоль спитала:
— А там є чим дихати? Може, її довго не…
— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.
Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.
— Давай мені валізу, Джоан.
— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.
— Ну, з ним я легко впораюся. Де пляшка віскі, що я сьогодні купив? Почастую його на прощання. Він, коли п'є, завжди відходить за поштові скриньки. Поки він буде там, ти швидко вийдеш за двері й щось говоритимеш сама до себе, наче ідеш з нею. Ну, ходімо. Ти готова?
— Стривай-но! Десь подівся рахунок за номер. Треба заплатити, бо нас почнуть шукати. Мабуть, упав, на підлогу.
— Дарма, нема коли шукати! Черговий напише ще один…
Грюкнули двері. Вони пішли.
Одна хвилина на шосту
Ідучи в таксі, Квін обмірковував Гоумзів хитрий маневр. Той боявся пастки і, щоб уникнути її, примусив його перейти звідти, звідки він телефонував, до нічного кафе. Відтак і собі під'їхав туди й нишком роздивився на нього крізь вікно. І все ж він не був цілком певний, що Квін сам, хоч усе начебто говорило за те, — отож і призначив йому зустріч у третьому місці. В такий спосіб він дістав змогу приїхати туди раніш і пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує. Якби Квін і мав спільників, йому довелось би розставляти їх перед очима в своєї жертви.
Таксі довезло його до П'ятдесят першої вулиці за п'ять-шість хвилин, не більше. Бар Овена скидався на ті старомодні нічні клуби, які існували зо три десятки років тому. Він містився на першому поверсі великого кам'яного будинку, а вхід був через підвал. Над дверима висіла неонова вивіска, але година, о котрій мали зачиняти бар, давно минула, і через те вивіска не світилася. Майже всі відвідувачі вже порозходилися. Та Квін вискочив із таксі й зайшов. Йому було все одно.
У невеличкому відділку обличчям до дверей сидів у самотині якийсь чоловік. Волосся в нього на скронях були сиве, а окуляри без оправи надавали йому ще поважнішого вигляду — надто поважного, щоб сидіти отак самому в барі десь о п'ятій годині ранку. Перед ним стояв повний келих, і він злегенька притримував його рукою. Другий такий самий келих стояв навпроти.
Коли у дверях з'явився Квін, чоловік за столиком зробив йому ледь помітний знак рукою. Квін підійшов, спинився й поглянув на нього. Той сидів, дивлячись ізнизу вгору. Якусь хвилю обидва мовчали. Чоловік за столиком заговорив перший.
— Ви — Квін, коли не помиляюся?
— Я — Квін. А ви — Гоумз?
— Скільки ви винні за таксі?
— Шістдесят центів.
— Ось гроші.
Він викотив монети з долоні, неначе то були краплі якоїсь рідини. Квін вийшов до таксі й зараз же повернувся. Гоумз показав йому на стілець.
— Сідайте.
Квін невпевнено сів, присунувши стільця впритул до столу, далі від стіни. Вони знов подивились один на одного — молодик років двадцяти п'яти і доходжалий добродій, котрому було всі п'ятдесят, а може, й більше. Гоумз був досвідченіший. Це виявилося майже з самого початку. Він став господарем ситуації, навіть тієї ситуації, що склалася далеко не на його користь. Далебі, ніякі чесноти не замінять життєвого досвіду.
— Випийте, — сказав він. — Я мусив замовити наперед, щоб мені дозволили тут зостатися. Бар уже зачинений.
Кумедна річ — а що, як він насипав чогось у келих? Це було б наче десь на початку століття. Гоумз, як видно, вгадав його думку.
— Візьміть мій, — мовив спокійно. — Я ще не пив.
Він узяв келих, що стояв перед Квіиом, і надпив із нього.