— Коли ж ви заговорите? — спитав насмішкувато.
Квін оглядівся довкола. Не те місце, щоб тут його злапати. Тут з ним нічого не вдієш. Не треба було давати йому права вибору.
І знову Гоумз ніби прочитав його думки.
— Хочете піти звідси? То, може, сядемо в машину, га?
— А я й не знав, що ви маєте машину. Чого ж ви тоді не заїхали по мене відразу, а змусили гасати сюди-туди?
— Хотів спершу дещо про вас дізнатися.
«І досі нічого не знаєш», — зловтішно подумав Квін.
Гоумз допив свій келих, підвівся і, знявши з кілка сірого капелюха, надів його так дбайливо й ретельно, наче був на діловому сніданку десь серед дня, а не на вимушеному побаченні майже перед ранком. У капелюсі він мав не такий поважний вигляд, але різниця не дуже впадала в око. Однаково то був статечний і пихатий добродій, бізнесмен з голови до п'ят. Він рушив до дверей, усе так само впевнено тримаючи в руках невидимі віжки ситуації.
Квін також устав і подався слідом за ним, полишивши свій келих незайманий. Тоді озирнувся на столик. «Може, все-таки випити, це мене трохи підбадьорить, — подумав він. — А то всередині наче якась порожнеча».
Він повернувся до столика, двома ковтками спорожнив келих і пішов за Гоумзом. Йому одразу ж прибуло снаги, і він відчув, що не схибить. Машина стояла недалеко від входу. Гоумз був уже коло неї.
— Я не мав наміру квапити вас, — ґречно мовив він.
Квін дав йому зрушити машину з місця, тоді вимогливо спитав:
— Куди це ви їдете?
— Просто трохи покатаємось. Я подумав, що незручно розмовляти, коли машина стоїть біля тротуару о такій порі. Так і дивись, що надійде поліцай і почне стромляти носа.
— Ну то й що? — не вгавав Квін.
Гоумз посміхнувся сам до себе, неначе побачив на дорозі попереду щось смішне, хоч там нічого й не було, крім звичайнісінького асфальту. Машина мчала на захід. Обидва мовчали. Квін подумав: «Нехай починає перший. Чого це я маю полегшувати йому розмову? Він мусить сам її розпочати, так чи інак. Це — гра. А в моїх руках карти, що ведуть до тюрми або й страти, — принаймні так воно має бути».
Хоч би що собі думав Гоумз, на його обличчі це не відбивалося. Він повернув на північ, на Шістдесяту вулицю. Вони проїхали її, тоді навмання повернули на схід. Усе робилося навмання. Квін міг здогадатися про це з того, як рвучко Гоумз обертав кермо в останню мить. Вони проїхали навпростець приблизно до П'ятої авеню, відтак знов повернули на північ. Гоумз, як видно, щось таки надумав і поїхав вулицею, що впиралася в схил біля мосту через Іст-рівер. Вони під'їхали до самого краю, майже до води. Ніякої огорожі там не було. Просто такий собі ніби» причал, що нависав над темною поверхнею річки. Машина зупинилася тільки тоді, коли передні шини ткнулися в низеньку кам'яну приступку.
Квін мовчав. Він думав: «Гра, яку ти затіяв, — це двобій, і нас таки двоє».
Гоумз вимкнув мотор і загасив фари. З води зникли мерехтливі блискітки, проте залишився вогкий дух річки, та ще раз у раз долинало уривчасте хлипання, немов десь плакала маленька дитина.
— Мало не заїхали в річку, еге?
— В мене добрі гальма. Ви не злякалися, ні?
— Ні, не злякався, — спокійно відказав Квін. — А що, мені є чого лякатися?
Гоумз трохи схилив голову.
— Чого ви дивитеся на годинник?
— Хочу прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми зустрілися з вами в барі.
— Хвилин двадцять, — сказав Квін. — І все вже мало б скінчитися.
— Так воно й буде. Чек при вас? Скільки ви за нього хочете?
«Щось не так, — подумав Квін. — Я повівся неправильно, десь у чомусь схибив. Дивно, як це він зумів так повернути розмову?»
Гоумз торкнувся пальцем перенісся, нахилився вперед і зашелестів якимось папірцем попід самим кермом.
— Ось двісті доларів, — сказав він. — Давайте чек.
Квін нічого не відповів. Гоумз обернувся й поглянув на нього.
— Двісті п'ятдесят.
Квін мовчав.
— Скільки ви хочете?
Квін заговорив повільно, тихо — настала його черга ходити.
— Чому ви думаєте, що я хочу за нього гроші?
Гоумз допитливо подивився на нього.
— Я хочу за нього ось що: дістати од вас письмове признання, що ви сьогодні вночі вбили Стівена Грейвза. Якщо я його не дістану, то я і вас і чек, обох, приставлю в поліцію.
Гоумзова спідня щелепа силкувалася зімкнутися з верхньою, та все було намарне.
— Ні, постривайте, — затинаючись, повторював він. — Ні, постривайте…
— Ви були там цієї ночі, містере Гоумз?
І раптом щелепи міцно зімкнулися — так міцно, що крізь них не могло вихопитись ані слова.
— Він лежить там мертвий, і це вчинили ви. Невже ви й справді повірили, що цей чек їздив по місту в таксі і я його там знайшов? Невже ви так думаєте? Там, де я його знайшов, лежав труп Стівена Грейвза.