Потім Квін позв'язував ті стяжки матерії і скрутив руки Джоан Брістоль за спиною.
— І йому теж, — важко дихаючи, сказала Руді.
— Аякже!
Він пішов до спальні, приніс простирадло з Грейвзового ліжка і, розірвавши його на кілька довгих стяжок, став на коліна біля Гріфа.
— Я побачив у вікно, як вони вели вас сюди. Ви йшли так напружено, що я відразу догадався: вони погрожують вам зброєю. Тоді я сховався у ванній…
— Це вони, Квіне. Цього разу ми не помилилися.
— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.
— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…
— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…
— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.
— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.
Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.
— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.
Він зняв трубку.
— Ви готові?
Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:
— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…
Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.
— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…
Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.
— Тікаймо! — І метнувся до дверей.
На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.
— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!
Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.
— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.
З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.
— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.
— А все-таки спробуймо!
Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…
«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»
Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.
Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.
— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.
— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.
Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…
Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.
Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.