Його поведінка ще дужче роздратувала її. Чого йому треба? Чому він не йде звідси? Вона хоче здихатися їх усіх, хоче забути про них — усіх, хто хоч трохи причетний до тієї божевільні, до її пастки! А він — один із них.
Їй хотілося напастися на нього: «Забирайся геть! Чого ти там стовбичиш? Ану мерщій ходу, поки я не гукнула поліцая!..» О, вона знала, що казати, аби примусити людину піти!..
Та не встигла вона розчинити вікно, як…
Він глянув уздовж вулиці, в напрямі Десятої авеню. І вона побачила, як він здригнувся й зіщуливсь.
Ще мить — він метнувся вбік і зник з очей. Певне, сховався за дверима будинку.
Але що ж його так наполохало? Вулиця внизу, як і раніш, була безлюдна й темна, мов револьверне дуло; тільки світло поодиноких ліхтарів скісно лягало на тротуар.
Вона стояла, притулившись обличчям до шибки: вичікувала й спостерігала. Нараз у темряві замаячіла невиразна біла пляма. Ще кілька секунд, і все стало зрозуміле — то був патрульний поліційний автомобіль. Він їхав тихо, з вимкнутими фарами, щоб застукати злочинців на гарячому. Не мав на меті нічого певного, нікого не вистежував. Просто їхав собі й завернув сюди, цілком випадково.
Ось він уже поминув будинок. Їй раптом схотілося відчинити вікно й гукнути їм, щоб зупинилися, сказати: «Отам, за дверима, ховається якийсь тип. Спитайте його, що він замислив». Та вона не зрушила з місця. Навіщо? її анітрохи не обходили його справи, та, зрештою, так само не обходили її і справи поліції.
Автомобіль поїхав далі й зник за рогом.
Вона почекала хвилин зо дві, щоб побачити, як він вийде з будинку. Та він не виходив. На тротуарі перед дверима нікого не було. Отже, він ховався десь на сходах. Певне, зовсім перелякався.
Нарешті вона запнула фіранку й відійшла од вікна. Але роздягатися не стала. Наблизилася до дверей і прислухалась. Відтак поволі відчинила двері. Вийшла на сходову площадку й, нечутно ступаючи у своїх м'яких пантофлях, рушила до поруччів; обережно нахилилася і поглянула вниз, у тьмяно освітлений глибокий колодязь, на саме його дно.
І там, унизу, побачила його. Він сидів згорбившись на долішніх східцях. Був без капелюха. Мабуть, зняв його і поклав поруч себе. Сидів спокійно, тільки раз у раз куйовдив рукою волосся.
Сама не знаючи навіщо, вона раптом засичала — не дуже голосно, але так, щоб він почув.
Він здригнувся, схопивсь на ноги й злякано подивився вгору. І побачив над бильцями її обличчя.
Вона подала йому знак піднятися. Він зараз же зник з очей, але вона чула, як він швидко йде нагору, переступаючи через східці. А невдовзі показався на останньому переході й от уже, відсапуючись, стояв проти неї. Дивився на неї запитливо і водночас неначе з якоюсь надією.
Він був молодший, ніж їй спершу здалося. Молодший, ніж у тій душогубці. Там, либонь, сама обстановка надає їм лиховіснішого й бувалішого вигляду, ніж насправді.
— Що скоїлося, хлопче?
Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:
— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.
— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо не тривожить, завжди відпочивають на чужих сходах о другій годині ночі. Я знаю. То цілком природна річ. Недарма ж ви всю дорогу озиралися. Невже ви думаєте, що я нічого не помітила? І того, як ви гаялись у фойє, коли я виходила з свого хліва?
Втупивши очі в дерев'яне поруччя, він тер долонею по одному місцю, ніби хотів, але не міг стерти якийсь бруд.
Він ставав дедалі молодший на вигляд. Тепер йому було років двадцять п'ять. А там, коли вона вперше його побачила, він мав… Е, та хіба пацюки мають якийсь вік? В усякому разі, їхні літа нікого не цікавлять.
— То як вас звуть? Ви мені казали на вулиці, але я забула.
— Квін Вільямс.
— Квін? Ніколи, не чула такого імені.
— Це дівоче прізвище моєї матері.
З кімнати долинуло якесь шипіння, і вона метнулася туди. Хутко закрутила кран на таганці, зняла з конфорки кавник і перенесла на стіл. Двері лишилися відчинені, й вона підійшла зачинити їх.
Він не зрушив з місця і все так само тер поруччя, втупивши очі в підлогу…
Вона різко і владно сказала:
— Я оце зварила кави, то ви зайдіть на хвилину, поп'ємо разом. — І ту ж мить подумала: «Яка ти дурепа! Невже ніколи не порозумнішаєш? Чи ти не знаєш, що цього робити не можна? І все-таки робиш!..»
Він ступнув уперед, але вона стояла у дверях, немовби обороняючи вхід до кімнати.
— Тільки з однією умовою, — попередила крижаним голосом. — Я запрошую вас випити зі мною чашку кави — і нічого більше.