— Зі свого місця він нічого не міг побачити…
— А почути?
— Що? Ну, оступилась людина, махнула рукою — навіть крикнути не встигла.
— Льоня, коли працював, наспівував. Тихенько, впівголоса. Того дня мугикав один рядок: «Под крышей дома твоего…» І замовк лише тоді, коли дуга заревла.
— Чому ж Сомов на слідстві про це не сказав?
— А ви запитували?
— Ні.
— Тож-бо й воно. Електромонтер у неробочій зоні нічого не зачепить. Принаймні без наказу. І лише тоді, коли твердо знатиме: напругу знято. Крім того, Льоня не простяг би руки до рубильника, якби не бачив заземлювача.
— Заземлювача? Судячи з розповіді бригадира і шофера Лукіна, його там не було!
— А ви Сомова спитайте! Він вам інше скаже.
Матвій Петрович допитливо подивився на Сашка, щось занотував у блокноті й запитав:
— Чому ж тоді Льоня, спокійно мугикаючи пісеньку, потрапив під напругу?
— Заземлювач був зіпсований.
— Ми перевірили. До єдиного. Всі заземлювачі непошкоджені.
— А незадовго перед тим Фонарьков узяв заземлювач в іншій бригаді…
— Хто це може підтвердити? — швидко запитав Шеремет. — І де нині цей заземлювач?
— Лукін бачив. Він мені й розповів. А самої залізяки ніде немає. Я вже скрізь шукав, розпитував сусідню бригаду.
— Ціка-а-вий ти співрозмовник, — сказав Шеремет і відзначив подумки, що недооцінив Левашова. Хлопець був не тільки спостережливим, а й умів зіставляти факти, аналізувати, робити правильні висновки.
— Ти когось конкретно підозрюєш? — після паузи запитав Шеремет.
— Бригадира нашого, Степана Федоровича Фонарькова.
— Отже, Льоня пішов на мотузок — тобто, офіційно кажучи, загородження, бо там стояв заземлювач. Так було?
— Так.
— А коли приїхала міліція, заземлювач мов крізь землю провалився. Як це сталося? Не міг же він випаруватися? Значить, заземлювач забрали. Сомов пригадав, що хтось пройшов повз нього до дверей.
— Чому повз нього? Є ще інші двері. Саме в них і вскочив… — Сашко затнувся на хвильку й твердо сказав: — Валентин Моховик, установник.
— Але ж перегородка між камерами була зачинена.
— То й що? Ті двері можна будь-яким цвяшком відімкнути. А багато лінійників не цвяшки, а ключі мали.
— Справді, замки стандартні.
— Моховик відімкнув двері, зняв заземлювач і, очевидно, сховав його в свою машину.
— А що було далі? — вже не приховував цікавості Шеремет.
— Поставили інший заземлювач, щоб Льоня неодмінно зайшов у неробочу зону, бо знали, що такий старанний робітник не може не прибрати все; ще й накладку припасували на рубильник, щоб Льоня й туди підійшов. А потім… Потім зняли…
— Логічно. Але я ніяк не втямлю, чим Крячко насолив Фонарькову? По-друге, незрозуміло: припустімо, вони все-таки погиркалися, стали лютими ворогами. Але ж ти стверджуєш, що заземлювач зняв не Фонарьков, а Валентин Моховик. Чому саме він?
Сашко мало не сплеснув руками. Але щось стримало його. Подивився на Шеремета, який низько схилився над блокнотом. Справді, якась дивина: говорили про Фонарькова, а звели все до Моховика. І раптом хлопець збагнув, що Шеремет знає набагато більше, ніж йому здавалося. Наприклад, слідчий не запитав, у який спосіб злочинець міг увімкнути лінію після того, як було встановлено інший заземлювач, а потім вимкнути її… Вимкнути через якусь хвильку, вже напевне знаючи, що Крячка вбило струмом. Не здивувався Шеремет і тоді, коли Сашко згадав Моховика. Отже, Матвій Петрович здогадувався, що діяли спільники: один із них маніпулював заземлювачем, а другий здійснював непросте завдання — робив такі перемикання щоб вони нагадували звичайні й водночас давали змогу пропустити струм у шинодріт. І ще одне вразило Сашка: слідчий, як і він, зацікавився тим, що профілактика на двісті третій підстанції проводилася позапланово, без жодних на те підстав і вказівок.
Сашко не знав, що існує ще один ланцюжок, який від початку до кінця простежив Шеремет. Переглядаючи особові справи членів бригади, Матвій Петрович звернув увагу на одну невідповідність. Електрослюсар п’ятого разряду Фонарьков стояв на обліку як офіцер запасу, склад технічний, лейтенант… Отже, мав відповідну освіту. Шеремет одразу надіслав запит у військкомат — з’ясувалося, що Фонарьков закінчив політехнічний інститут за спеціальністю «Струм і мережі». Характеристики позитивні, оцінки — відмінні, пропонували вступати до аспірантури. Що ж, такий фахівець міг дуже легко передбачити всі перемикання, вчасно подати й зняти напругу.
Фонарьков як спеціаліст високого класу обдумав усе так, щоб не тільки вбити Крячка струмом, а й відвести від себе будь-які підозри. Він, домігшись позапланових робіт на двісті третій технічній підстанції, кожну дрібницю заздалегідь обміркував. Залишилося невідомим одне: де перебував сам Фонарьков, звідки подав високу напругу? Втім, Шеремет був певен, що все незабаром з’ясується… А нині, після розмови з Левашовим, і поготів.
Для Сашка вже не було сумнівів: у всьому винен Фонарьков. Моховик — його спільник, слухняний виконавець волі страшної людини. І сам він мало не став безмовним поплічником убивці за пачку дорогих цигарок, мідяки, непевні обіцянки. Він вважав, що зможе перехитрити Фонарькова, приховати свої справжні наміри. Та не так просто все виявилося. Фонарьков дедалі міцніше брав за зябра, робив усе, щоб хлопець боявся його як вогню, — боявся й шанував.
І все ж Сашко знайшов у собі сили, щоб піти до Шеремета. За час роботи в бригаді прислухався до розмов, виважував, аналізував, і ось тепер зрозумів, що смерть Крячка — не випадковість. Чомусь відразу подумалося: «Несправедливо, що гинуть такі хлопці». Порівнюючи свою долю з долею Крячка, усвідомлював, що хотів би жити саме так, як Льоня. Не зміг і не жив, як він, але хотів би…
Шеремет, позираючи па похнюпленого хлопця, ще й ще раз пригадував кожну подробицю в розповідях членів бригади Фонарькова.
— Може, кави вип’єш? У термосі трохи лишилося.
Сашко заперечливо похитав головою. І раптом сумно посміхнувся:
— Я вже давно збагнув, що ви все знаєте. Мабуть, і про запчастини довідалися…
— А з чого почалося? — ніби про щось само собою зрозуміле запитав Шеремет.
— З набалдашника. Льоня впізнав набалдашник у машині Моховика.
— Набалдашник?
— Еге ж, на важелі перемикання швидкостей. Льоня лише два таких виточив. Один віддав Андрієві Петренку, чоловіку сестри. — Сашко на мить замовк, а потім додав: — Про це я дізнався у Раї, Льониної сестри. Вона сказала, що набалдашників було лише два й що Льоня дуже журився, коли одного поцупили. Тоді, коли пограбували Петренкову квартиру. А коли я сам побачив у машині Моховика цей набалдашник, я зрозумів…
— Той самий?
— Авжеж! Мені Рая про нього розповіла… до найменших подробиць.
— Ну, а чому ти так зацікавився цим набалдашником?
— Бо Фонарьков тоді саме квартиру пограбував.
— Фонарьков? Квартиру? А факти? — відкрив термос, налив у склянки ледь теплої кави.
— Факти? Скільки завгодно. Лукін за зліпками зробив ключі. Фонарьков скористався ними, — Сашко замовк на хвилину, ніби вагаючись, чи говорити далі, потім твердо сказав: — Не міг не скористатися тими ключами.
— Чому?
— Знаю Фонарькова.
— Ти? Фонарькова? — здивувався Шеремет.
— А що? Вважаєте мене за хлопчиська? А я купив його… Сам не сподівався. Випадково. Але купив… На пістолеті.
І Сашко розповів про те, як дешево, за якусь двадцятку, придбав зіпсовану цяцьку, як застукав його Фонарьков, і про розмову з ним у підвалі, згадав і зліпки, і квартири, які хотів обікрасти Фонарьков.
Матвій Петрович підсунув до хлопця аркуш паперу:
— А тепер напиши про найістотніше. Без белетристики.
— А ключі?
— Зліпок у тебе?
— Так.
— Можеш залишити на півгодини? Повернемо непошкодженим.
— Але не на довше, — діловито попередив Сашко.
Шеремет усміхнувся:
— Гаразд.
— Я вже один ключ зробив. Для вас.
— Молодець, — похвалив Матвій Петрович. — А на коли Фонарькову пообіцяв?