— Ти мешкаєш там само? — запитав Валентин, аби якось відволікти Ірину від тяжких думок.
— Так, на узбережжі. Вікторові тут дуже подобалося. Та й синові теж. Він дуже схожий на батька, мій Віктор Вікторович. Ти не впізнав би його — витягся, мені вже по плече. Навідайся коли, бо не дає мені спокою: чому та чому Валентин Андрійович до нас не їде?
— Обов’язково приїду. Не пізніше наступного тижня.
— От і добре. Бо якийсь дивний він став — усе тікає на берег, мріє… Ну, ось уже мій гравіплан.
Вони спустилися на невеличкий посадочний майданчик, вирубаний у скелях.
— Щасти тобі, Ірино, — сказав Валентин, відчуваючи якусь щемну порожнечу в грудях. — Моє шанування Вікторові Вікторовичу. Перекажи, що незабаром буду.
— Обов’язково, — Ірина ледь усміхнулася. — А знаєш, Валентине, у мене виникло незвичайне передчуття: я повернуся додому, а там на мене чекатиме щось дуже приємне.
— Просто завтра буде гарна погода. — Він допоміг їй піднятися у кабіну й поцілував на прощання руку.
Гравіплан безшелесно ковзнув у нічне небо, і за хвилю його вогні розтанули у мерехтливих розсипах зірок.
1
Яка химерна і жахлива гра…
Десь у глибинах підсвідомості заворушилося відчуття пронизливого холоду. Що це: хтось стогне? Це ж мій стогін. Губи не слухаються, якісь чужі. Треба підвестися. Але ж який біль! Треба розплющити очі… Дивно: чому сонце іржаве? Хмари руді. Чому таке важке й вологе повітря? Голова наче свинцем налита… Де ж це я? О боже: а хто я такий? Що це за смердюче ганчір’я? Невже моє? Далі від нього! От і добре — вже сиджу. Встав. Нічого, ноги тримають.
Ого! Непогана бруківка. Далеченько вона тягнеться. Але що це? Чому за мною нема дороги: вона починається з-під самісіньких ніг… Але біс із ним: шляхи існують для того, щоб по них пересуватися. Вперед. Хоча б до тієї напівзруйнованої будівлі!
Сіро-іржаву імлу розірвав жовтий спалах пострілу. Куля просвистіла біля вуха. Метнувся вбік, правою рукою вихопив люгера. Що за чортівня? Звідки в мене зброя і такі професійні навички?
З-за купи валунів визирнула зморщена фізіономія карлика. Стріляю двічі, майже не цілячись. Карлик смикнувся й застиг, впавши обличчям у багнюку. Підходжу ближче. Перевертаю тіло у дивному сірому балахоні. На мене дивляться мертві очі. Шлунок зсудомило, і я швидко відвернувся.
Я переміг у сутичці! Але чому не відчуваю радості? Тільки огида в душі. Огида не до мертвого карлика, а до смерті взагалі, до власного вчинку. Це неймовірно: як я міг убити людину? Але ж він вистрілив перший! Ну, то й що? Може, мав на те свої причини. Може, сам не відаючи, я порушив якісь тутешні закони? Врешті, він міг мене з кимось сплутати. І тепер ніколи не дізнається про свою помилку. Та годі себе картати! Скоєного вже не виправиш… Зціпивши зуби, щосили кидаю пістолет у болото і поспіхом рушаю далі.
2
У свідомості клубочилися якісь химерні образи, уривки розпливчастих спогадів: “Чи довго, чи пі йшов славний козак, аж раптом бачить — стоїть хатинка на курячих ніжках…”
Будівля, до якої привела дорога, нічим не нагадувала хатинку на курячих ніжках. Вона більше скидалася на старезну занедбану повітку, що наполовину вросла в землю. Над її просілим струхнявілим дахом, здійнявши галас, кружляла розтривожена вороняча зграя.
“Дух смерті й запустіння витав над покинутим будинком”, — з глибин пам’яті зринули десь прочитані слова. Цікаво: що ж там усередині? Якась внутрішня незбагненна сила настирливо штовхала мене туди.
Завернувши за ріг, я побачив масивні двері — такі само чорні, як стіна. Штовхнув їх ногою, і вони прочинилися з моторошним рипінням. В обличчя війнуло вільгістю, як із підземелля. Я ступив уперед, і двері з таким же рипом зачинилися за мною. Навколо — непроникний морок. Я рвонувся було назад, але руки памацали порожнечу. Огидний, липкий страх стиснув серце. Кидаюсь в один бік, у другий! Скрізь порожнеча. Зла, жахлива порожнеча. Земля! Єдина міцна й надійна опора! Впавши на коліна, обмацую долівку: раптом і вона щезає… Але що це? Грунт вислизає з-під ніг! Рвуся вперед, шаленіючи від жаху.
“Стій! — долинув здалеку спокійний голос. — Ти ж людина!”
Це не голос. Це я сам, мій розум, мій дух, якому соромно стало через втрату людської гідності. Зупиняюся, завмираю, паче наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Поволі прояснюється свідомість. Годі! Так не можна. Адже я справді людина. А людина навіть помирати повинна з гідністю.
І темрява відступає. Навколишній простір наповнюється примарним бузковим світлом. Не йду, а пливу крізь нього, оточений імлистим мерехтінням. Ось і стіна. Нарешті! Певно, й двері десь поруч. Бачу на стіні три великих прямокутники. Ллє це не двері. Підходжу, придивляюсь. Картини прості, без рамок. Бузковий напівморок раптом прорізає білий промінь і освітлює картину. Це — як спалах блискавки!
…Не знаю, скільки минуло часу, доки я усвідомив, що на полотні зображене велелюдне місто, точніше, одне з його жвавих перехресть. Людський натовп, залитий яскравим світлом ліхтарів та неонових реклам, і обличчя людини — стрункого, високого молодого чоловіка. Обличчя бліде, натхненне. У виразі очей, які вдивляються у щось понад натовпом, вражаюче поєднувалися смуток і напружена болісна увага. Він був смертельно самотнім у тому багатоликому строкатому юрмиську, у величезному гамірному місті. Я дивлюся довго-довго і раптом пізнаю у цій людині себе!
Промінь не дає навіть опам’ятатися. Він роздвоюється і освітлює дві інші картини. На них — дві жінки. Жінка-ангел та жінка-диявол! Чарівна фея, що кличе до вершин Кохання і Краси, і відьма, що спокушає у пекло Пристрасті й Розпусти! Дивлюся — не можу зрозуміти: чи різних жінок зобразив художник, чи то дві іпостасі однієї жінки. Вражаюча схожість. І водночас несхожість.
Зненацька спалахнув ще один промінь, і на мить усі три картини ожили у дивовижній нерозривній триєдності. І зникли, залишивши по собі болісний щем нерозгаданої таємниці.
Переді мною була тільки гола стіна, що простягалася ліворуч й праворуч, аж до самого обрію. Зовсім розвиднілося. Довкола — неозора одноманітна площина. Сонце сходило. Його промені потворно вималювали на стіні мою тінь…
Безглуздя, абсурд! Навіщо я викинув пістолета? Викинув — то й нема. Зате маю чудову стіну! Я знайду її кінець. Вперед. Але йти важко, чорт забирай, наче до ніг пудові гирі поприв’язувані…
3
“…Все одно, що пробивати лобом стіну. Все одіто, що пробивати лобом стіну”,— вже котру годину лізуть у голову ці слова. А може, спробувати… Бо не видно цій клятій стіні кінця-краю. А це що за з’ява? Не бійся, тваринко! Я тобі нічого поганого не вдію. Куди ти тікаєш? До нори? Зрозуміло: коли на поверхні небезпечно, то треба сховатися під землю… Ну, спасибі, байбаче, напоумив мене. Годі вздовж стіни плентатися: спробую пробратися попід нею! Маю ножа, тож є чим копати.
Піщаний грунт піддавався легко, і незабаром під стіною вже була яма на половину мого зросту. Але диво: під землею стіни взагалі не було. Я продовжував копати з подвоєною енергією. Раптом ніж провалився кудись, і очі засліпило яскраве світло. Мружачись, я переповз на протилежний бік стіни.
Огледівся довкола. Виявляється, я опинився на чудернацькому перехресті: суперсучасна бетонна автострада пересікалася з бруківкою часів царя Гороха. Автострадою раз у раз проносилися розкішні різнобарвні лімузини, а на бруківці стояла охляла шкапина, запряжена у пошарпаний візок, у якому сидів такий само охлялий візник.
Трохи віддалік виднівся не менш дивовижний будинок з двома фасадами. Один — почорнілий, облуплений, дивився підсліпуватими віконцями на старезну бруківку; над вузенькими дверима невизначеного кольору гойдалася вивіска: “Заїжджий двір пана Мужикова”. Другий фасад виходив на автостраду, скло та бетон надавали йому респектабельного вигляду, він потопав у неоновій веселці, серед якої виділялися величезні літери: “Готель “Континенталь”. Скляні двері охороняв швейцар.