Самий вигляд оцих закладів нагадав, що я вже давно не мав ані крихти у роті, ані даху над головою. Лишалося вибрати, куди податися: до розкішного готелю чи до заїжджого двору пана Мужикова. І головне: чим платити?
Доки я вагався, до готельної стоянки підкотило приземкувате чорне авто. З нього випурхнуло чарівне створіння у серпанковому сіро-блакитному платтячку. Дівчину супроводжував худий чоловік, вдягнений в усе сине. Хоча здалеку важко було розгледіти його обличчя, він одразу ж справив на мене неприємне враження. Дівчина заспішила до входу в готель. Коло самих дверей озирнулася і на мить застигла у граціозній і водночас визивно-зухвалій позі. І тут я впізнав її. Так, це її зобразив невідомий художник на одній із картин того самого триптиху, що так мене приголомшив…
Потім, перебуваючи у якомусь ейфоричному стані, я проходжу повз швейцара, що завбачливо відчинив переді мною височенні двері з блакитного рифленого скла. Щось запитує портьє. Я вкладаю йому в руку зібганий райдужний папірець, а в нього очі лізуть на лоба, губи починають тремтіти. Він квапливо ховає папірця до кишені і, щосекунди вклоняючись, з неприємною догідливою посмішкою простягає мені ключі від номера. Я йду по застелених килимами сходах та коридорах у супроводі того самого портьє. Він улесливо забігає наперед, щось белькоче і нарешті зупиняється перед високими дверима, інкрустованими химерними візерунками, з театральним жестом запрошує увійти.
Нарешті залишаюся сам. Клацання замка за спиною повертає мене до дійсності. Оглянув номер. Передпокій, дві кімнати, ванна, туалет. Килими, кришталь, меблі з червоного дерева. Що ж, цілком пристойно. Підійшов до великого, в повний зріст дзеркала у передпокої, глянув на себе.
Високий, атлетично складений чоловік років тридцяти. Тверді, трохи грубуваті риси обличчя. Волосся темне, хвилясте. Високий лоб з двома глибокими зморшками над переніссям. Тонкий рівний ніс. Нічого спільного з тим молодиком, що на картині триптиха. Швидше — тип штампованого кіногероя. А втім, деяка схожість є. Найбільше — в очах. Мої — такі ж світлі, майже прозорі. У погляді — напруга і чекання.
Продовжую розглядати свою віддзеркалену копію. Костюм, здається, пречудовий. От тільки звідкіля він у мене? Витягаю все, що є у кишенях. Гребінець, носовичок, гаманець з товстелезною пачкою райдужних банкнотів. Гроші. І, напевно, чималі, якщо один такий папірець викликав у портьє подив та захват. Втім, це не так важливо. Знову дивлюся у дзеркало. Солідний молодий чоловік? А біс його, тобто мене, знає. Вважаймо, що так. Так би мовити, “апріорі”. Але навіщо потрібні ці апріорні домисли? Вони мене цікавлять так само, як і сума цих чудернацьких грошей у моїй кишені. Так само, як і моя власна думка про свою особу. Браво, мій хлопче, ти стаєш самокритичним! І правильно робиш. Бо зараз тебе мусить хвилювати тільки одне…
Ні. Рано про це думати. Та й привидітися могло…
Зриваю елегантну краватку. Все. На сьогодні досить! Годі цього хаосу, безглуздої мішанини слів, образів і понять. Іду до спальні. Не роздягаючись, падаю на розкішне ложе. Спати!
4
Перше, що я побачив, коли прокинувся, було глибоке й холодне осіннє небо. Чомусь я опинився в парку, на широкій, елегантно вигнутій лаві. Вітер шурхотів опалим листям.
Неподалік на колінах стояв опецькуватий чоловічок і з незвичайною спритністю пхав до кишень та за пазуху різнобарвне листя. Деякий час я спостерігав за ним, потім не витримав і запитав:
— Гей, приятелю, що це ти виробляєш?
— Чи ти не бачиш? Гербарій збираю,— сердито озвався він.
Я рвучко підвівся і схопив товстуна за комір.
— Щось ти не дуже схожий на лицаря ботаніки. Ну-бо, викладай, чим це ти тут займаєшся!
— Д-добре, — затремтів чоловічок і злякано закліпав маленькими очицями. — Тільки відпустіть, бо й мені незручно, і вам зайвий клопіт. — Він зиркнув униз, на свої коротенькі ніжки, що теліпалися у повітрі.
Я поставив його на землю і знову сів на лаву. Гладуна це помітно підбадьорило.
— Передусім хочу вас запитати, шановний, що це таке? — Він показав на строкатий килим з опалого листя.
— А хіба не видно? Опале листя.
— Тож слухайте, шановний! — Товстун випростався і менторським жестом підніс руку з витягнутим вказівним пальцем. — Для вас це, може, й листя. А в деяких місцях — це гроші. Розумієте? Гроші! Ви топчете скарби й не підозрюєте цього.
Я дивився на нього, як лікар-психіатр на безнадійно хворого.
— Я не ідіот, — пихато заявив товстун. — Я мандрівний король фінансів. В усіх світах, де мені довелося побувати, я був і залишаюся найбагатшою людиною.
Це мене насторожило.
— Ти щось сказав про світи. Які ти маєш на увазі?
Він замислився.
— А кат його знає! Крім фінансів, я ні в чому до пуття не тямлю. Знаю, що світів дуже багато, і всі вони різні. І як птаха перелітає з гілки на гілку, так і люди, подібні до мене, можуть подорожувати з одного світу до іншого.
— Справа в тому, що я теж можу це робити, — наголосив я.
— Невже? Тоді ми колеги. А яка в тебе ця… ну, спеціальність, так би мовити?
— Не знаю. Поки що принаймні. Я пройшов тільки перші свої світи.
— Нічого! — авторитетно заявив король фінансів. — Я теж не знав, що робити, поки не побачив грошей.
— А навіщо ти все-таки збираєш листя?
— Потрапив я нещодавно в один із світів. Також осінь. Парк, подібний до цього. Тільки замість листя — гроші. Я мало не збожеволів: мільярди під ногами! І раптом бачу — хлопчик іде і плаче. А я, мушу сказати, не тільки гроші люблю. Дітей теж… Запитую в нього, чому він плаче. “Осінь погана, — відповідає, — ані листочка немає, лише папірці паскудні валяються”. Я мало не впав — ноги підкосилися. “Як ти посмів, — кричу, — негіднику такий, гроші паскудними папірцями назвати!” А він здивовано-здивовано на мене дивиться й питає: “А що таке гроші?” У мене серце так і обірвалося. Великий уже хлопчик, і не знає такого! “Зачекай, синку, — лагідно так кажу, — а у вас є магазин? Ну, такий будинок, де їжу та одяг продають?” Каже, що є. “А за що ж ви оце все купуєте?” — питаю. А він відповідає: “Як “за що”? Звичайно ж, за опале осіннє листя. Чим красивіший листочок, тим більше можна купити. Тільки навіщо ви кепкуєте, наче нічого не знаєте? Навіть найменша малеча це знає!” Отож я й збираю листя, щоб повернутися у той світ і зайняти у ньому належне місце…
Товстуна так розхвилювала власна розповідь, що обличчя його вкрилося великими краплинами поту.
— Добре, — не витримав я. — Забирай своє листя і йди геть звідси. Теж мені знайшовся колега…
Я вмостився зручніше на лаві й знову задрімав.
5
Коли я прокинувся вдруге, сонце сяяло в зеніті. Я обдивився довкола: сиджу на лаві у тому ж парку. От тільки дивовижно змінилися дерева — віття іскрилося міріадами краплин сонця і було напівпрозоре, райдужно переливчасте. Тонкий ніжний дзвін линув від дерева до дерева, немовби сонми ельфів бавилися кришталевими дзвіночками. Опалого листя вже не було. Натомість блакитна, майже прозора трава шовково стелилася під ногами і казкові білі квіти тяглися до сонця.
Здалеку було чути спів. Чистий, прозорий жіночий голос виводив пісню, що відлунювала в душі солодким хвилюванням. Голос то злітав ввись, ширяючи у сяючому безмежжі неба, то знижувався до альтових тонів і плавно струменів понад землею.
Ноги самі понесли мене назустріч пісні. І ось уже легенька, майже ефірна постать у біло-серпанкових шатах майнула перед очима і знову сховалася за кришталевим переплетінням вітів.
Я прискорив кроки й майже вибіг на узбережжя світлого струмка. І побачив її так несподівано близько, що затріпотіло серце і шалений вихор почуттів запаморочив голову. Фея зійшла з картини і прогулювалася у казковому кришталевому саду, співаючи чарівну пісню. Доля за короткий час подарувала мені дві зустрічі з живими картинами, створеними невідомим майстром: спочатку — побіжно — з однією, тепер — віч-на-віч — з другою.