Дівчина помітила мене і замовкла. Тінь настороженості застигла в глибині великих очей, і вони потемнішали, ніби ввібравши в себе небесний ультрамарин.
— Хто ти?
Від хвилювання мені відібрало мову, і я ледве спромігся на відповідь:
— Мандрівник.
— А я Ізольда, — просто сказала вона і зробила крок до мене, простягнувши руку. Очі її випромінювали тепло, і настороженість розтанула в них. Ізольда посміхнулася, і на щоках з’явилися ямочки, які зробили її раптом такою рідною і близькою, що мені перехопило подих від гарячої хвилі ніжності й захоплення. Не пам’ятаючи себе, я рвонувся назустріч…
Не знаю, скільки тривала ця п’янка мить. Я потопав у сліпучій синяві її очей, переповнений радісним відчуттям чогось надзвичайного, що повинно було статися. Та зненацька погляд Ізольди застигає, притягнутий чимось поза моєю спиною, очі сковує крижана пелена жаху, довгі пухнасті вії тріпочуть, мов крила метелика, тремтячі руки припадають до вуст, тамуючи крик…
Рвучко обертаюсь і на мить німію від подиву і безсилої люті. Карлик! Живий і неушкоджений! Не йму очам віри, але він стоїть у тому ж недоладному сірому балахоні, погойдуючись на коротких ніжках. Бридка посмішка перекривила його жовтаве, зморшкувате, схоже на печене яблуко обличчя. І довгий чорний пістолет дивиться мені просто в груди зяючим безжальним оком.
“Сон! — блискавкою пронизує свідомість рятівна думка.— Злий, кошмарний сон!” Але ноги вже самі запружинили, миттєво відкидаючи тіло вбік від лінії прицілу. І одразу ж, випереджаючи постріл, враз стрибаю у протилежний бік, падаю, перекочуюся далі, а рука вже автоматично шукає під лівою пахвою зброю і — ну й дива! — знаходить там люгер! Але дивуватися ніколи. Карлик стріляє. Куля обпікає мені руку біля ліктя. Я вистрелив у відповідь, але схибив. Пістолет ворога знову вивергає смертоносний свинець, і я продовжую перестрілку. Кулі впиваються у стовбури дерев, і ті озиваються болісним дзвоном.
Раптом поміж деревами, за спиною у карлика, з’явився чорний автомобіль зловісного вигляду. Прозвучала різка гортанна команда, і карлик відступив, все ще відстрілюючись. Ось він порівнявся з розчиненим люком і зник у ньому. Машина рвонула з місця і, безшумно набравши швидкість, помчала геть.
Ховаю у кишеню розпечений люгер і лише тепер помічаю Ізольду. Вона сидить на траві, підібгавши коліна і спираючись на них підборіддям. Дівчина дивиться на мене з жахом і невимовною надією, і сльози котяться по її щоках.
— Усе добре, люба, — захриплим враз голосом заспокоюю її, а руки мої ще дрібно тремтять, і неприємна холодна млість клубочиться десь у грудях. Не знаю, хто з нас двох схвильований більше. Однак слова розради допомагають, і Ізольда довірливо пригортається до мене — ніжна і беззахисна, і це надає мені снаги, і я відчуваю пестримний приплив якоїсь надприродної енергії та відваги.
— Я захищу тебе від усіх злих сил Всесвіту, — збуджено шепочу їй, обнімаючи її за плечі. її трепетні долоні завмирають у моїх руках, і золотава голівка схиляється на моє плече…
Ми йдемо квітучим весняним лугом, і маківки привітно кивають нам, і шлях здається нескінченним і таким щасливим.
Сіра стіна готелю “Континенталь” повертає мене до жорстокої реальності — безжалісно й невідворотно. Квіти в’януть за напиши спинами, і все, що лишилося позаду, оповиває похмурий сірий туман: зворотного шляху немає. Устелений квітами шлях скінчився, бо все має свій початок і кінець: радість і горе, любов і ненависть, і саме людське життя. Нескінченний тільки Всесвіт з безліччю світів — таких різних і таких схожих.
— Ти втомилася і хочеш їсти, — не запитую, а скоріше стверджую дійсний стан речей. Ізольда хитнула головою, з наївним захопленням мовчки вдивляючись у бетонне громаддя готелю. Ми підійшли до нього ближче. Звідси, з тильного боку, вій нагадував величезну похмуру скелю. Проте всередині — розкоші. Йдемо килимовими доріжками. Настінні світлові покажчики вказують дорогу до ресторану. При вході нас зустрічає приємний, увесь ніби бездоганно випрасуваний і ошатний молодий чоловік. Він поглянув на Ізольду, і його обличчя витяглось у безглуздій посмішці.
— Чи можна у вас пообідати? — запитую підкреслено сухо, бо надмірна увага цього молодика до Ізольди викликає у мене і гордість, і ревнощі.
— Так-так, звичайно… — він збентежено ховає очі, намагаючись не дивитися на мою супутницю.
Ми ввійшли до просторого залу. Приглушене жовтувато-лимонне світло. Величезні вікна наглухо зашторені золотистими шовковими завісами. На їхньому тлі біліють ряди столів і мармурових колон, які таємниче відбиваються у численних дзеркалах.
Нас оточують чепурні дівчата, одягнені в ресторанно-елегантну уніформу. Вони схиляються перед Ізольдою у глибоких реверансах. У очах відверте захоплення і водночас прихована заздрість.
— Просимо, просимо! — щебечуть вони і ведуть нас до розкішно сервірованого столу посеред залу. Там уже чекає на нас опасистий метрдотель. Він вклоняється і солодко посміхається. Ізольда відповідає вдячною посмішкою, наче все життя відвідувала найрозкішніші ресторани і загальну увагу до себе сприймає як належне. Мене це дратує, і я відчуваю себе у принизливій ролі статиста. Але не це головне. З’явилося передчуття небезпеки. Я відчував її усім тілом. Здається, чийсь важкий погляд вперся мені у спину, шукаючи точку прицілу… Ні! Я не збираюся бути статистом, а тим паче — живою мішенню.
— Нам не сюди, Ізольдо. Ми сядемо отам у куточку. Відчуваю на собі холодні ввічливо-зневажливі погляди.
Мене сприймають як невігласа, що порушив придворний етикет у присутності королеви. У погляді Ізольди — теж подив. Але, дякувати богу, немає зневаги.
— Тобі мало однієї перестрілки? — шепочу їй на вухо. Вона здригається і слухняно іде за мною. Слідом рушає метрдотель з приклеєною ввічливою посмішкою.
Я підсуваю стільця Ізольді і сідаю поряд — спиною до стіни. Так спокійніше. Але знову відчуваю, що хтось тримає мене на прицілі.
Метрдотель робить комусь знак рукою, і кольорові світлові хвилі линуть через зал у такт із музикою.
— Як красиво! — захоплено шепоче Ізольда.
Так, зручне місце, думаю я: увесь зал як на долоні, прострілюється наскрізь, і спина прикрита. Щоправда, освітлення слабеньке і метушня навколо… Але нічого, дам собі раду.
Офіціантки одна за одною підходять до нашого столу, розставляючи всіляке начиння, питво і наїдки.
Гостро відчуваю голод, але примушую себе їсти не поспішаючи, час від часу оглядаюся навколо: треба пильнувати.
Ресторан щодалі більше наповнюється відвідувачами. Кожного, хто входить, потай обмацую поглядом, але нічого підозрілого не помічаю. Поступово, разом з відчуттям ситості, приходить заспокоєність. Усе частіше дивлюся на Ізольду, пестячи поглядом її обличчя, потопаючи у синій безодні її очей. Розкошуємо, попиваючи з високих кришталевих фужерів терпкий золотавий трунок. І не можемо надивитися одне на одного.
— Розкажи про себе, — зненацька прохає Ізольда.
Напружую пам’ять — але даремно. Розпливчасті й нетривкі образи клубочаться десь у глибинах свідомості. Безпорадно намагаюся відтворити своє минуле.
— Розумієш, маленька, я нічого не можу пригадати. Все, що було раніше, сховане за щільною, майже непроникною завісою. Інколи мозок починає відтворювати якісь картини, немовби крізь сітку дощу або досвітню імлу. Здається, що завіса от-от розірветься. Але наступна ж мить знищує ці видіння, точніше, їхні тіні. І я знову нічого не пам’ятаю.
— Дивно, — відзивається Ізольда, — адже я теж не знаю свого минулого. І навіть видінь ніяких не бачу… Здається, що моя свідомість народилася за мить до того, як я побачила тебе. Я розумію, що не могла з’явитися на світ такою, як тепер, але… може, це сон?
— Я теж так думав… Але хіба оце теж сон? — І я, засукавши прострелений рукав піджака, показую свіжу рану із скипілою кров’ю.— Чи не занадто реальності задля сну?
— Ти поранений! — в її очах тремтять сльози.
— Дрібниці! Дряпнуло трохи… Але, здається мені, що уві сні такого ще не бувало,