— То що ж це насправді? Як це все можна пояснити? — тихо запитує Ізольда, і в її голосі вчувається затаєна тривога.
— Не знаю, не знаю, не знаю! — мені хочеться закричати, але свинцевий тягар лягає на скроні і пекучий біль простромлює мозок, як буває завжди, коли я напружую розум, намагаючись пригадати щось про своє минуле, дотеперішнє життя і зрозуміти сенс і мету власного існування.
Ізольда нервово закушує губу і прикладає прохолодну руку мені до чола. Біль стихає, ніби його всотують її тонкі пальці.
— Не думай про це, — шепоче вона, посміхаючись ніжно і водночас тривожно. — Нехай їм грець, тим загадкам і таємницям. Дійсність чи сон — чи варто над цим замислюватися? Для мене головне зовсім інше: тут я зустріла тебе і пізнала своє щастя… Ти такий сильний… і красивий…
Я відчуваю її погляд на своєму обличчі, і серце падає у щемливу хмільну безодню, і світ — справдешній чи маревний? — перестає існувати для мене. Губи торкаються її ніжних уст і шепочуть слова, найсвятіші в будь-якому з існуючих світів: “Я кохаю тебе!”
“Я кохаю тебе!” — і сонце посміхається, щедро посипаючи нас блискітками променів.
“Я кохаю тебе!” — і ліси, й луговини вкриваються пишною зеленню, розквітають сади й тягнуться до сонця чарівні квіти.
“Я кохаю тебе!” — і земля розкошує у млосних хвилях спокою, ласкаво заколисуючи нас, і все навколо оповиває дивний сонний туман, і ми засинаємо щасливі…
А десь у мороці напівсвідомості жевріє думка: стародавній філософ був правий, коли сказав: “Я мислю, отже, існую”; але тричі буду правий я, коли скажу: “Я кохаю, отже, я живу!”
6
Блакитний буревій підхопив, закружляв нас… Я не міг навіть пригадати, як ми з Ізольдою опинилися на оповитій плющем терасі, що прилягала до ресторану. Головне — ми були там самі, і час зупинився для нас, і навколишній світ зник, розвіяний пекучою безперервною круговертю.
Коли ми трохи опам’яталися і стояли розпашілі й щасливі, тримаючись за руки і посміхаючись одне одному, а очі наші цілувалися безперестанку, двері, що вели до ресторану, раптом розчинилися і звідти вислизнула дівчина-офіціантка. Вона зніяковіло вклонилася й звернулася до мене:
— Прошу пробачити, пане… Вас настійно просять розрахуватися.
Я витяг із кишені пачку кредиток.
— Скільки? — Я ладен був віддати всю пачку, аби мене не чіпали.
— Н-не знаю. Якщо вас це не обтяжить, то зайдіть на хвильку до залу, до старшої офіціантки. Вибачайте, але рахунок у неї.
— Прокляття! — промимрив я собі під ніс.
Я поглядом вибачився перед Ізольдою.
— Ти зачекаєш на мене? Віддам гроші — і миттю назад. Чи підемо разом?
— Йди, я зачекаю, — вона посміхнулася. — Тут так і арію.
Я поцілував її у щоку і поспішив до залу. Відвідувачів помітно побільшало, на майданчику посеред залу в хвилях музики Й світла кружляли пари.
Процедура розрахунку виявилася далеко не такою швидкою, як мені здавалося. Спочатку старша офіціантка — огрядна дама невизначеного віку — скрупульозно перелічила всі подані страви, яких було щось близько двадцяти найменувань, і запитала, чи немає у мене заперечень щодо цього переліку.
— Ні, — коротко відповів я, ледве стримуючи лавиноподібно наростаюче роздратування.
— Дуже добре, — проспівала дама. — Одразу видно, що людина порядна. З вами надзвичайно приємно мати справу. Але не подумайте, чого доброго, що я напрошуюсь на чайові. Щодо цього у нас дуже строго! Здачу — до останньої копійки! Честь ресторану — над усе, самі розумієте. Тим паче що у нас репутація дуже висока, жодної скарги не було на моїй пам’яті. А це період немалий, смію запевнити. Років щось із… аби не збрехати… Ні, краще не казати. Отакими натяками можна і власний вік виказати… а у жінок це таємниця… — вона манірно захихотіла.
У мене аж щелепи хруснули — з такою силою я зціпив зуби. А желеподібна дама продовжувала теревенити, засипаючи все навколо словесним сміттям. Мабуть, у мене помітно змінилося обличчя, бо вона раптом затнулася, перелякано витріщилась на мене і тремтячою рукою простягла рахунок.
— Цього вистачить? — Я кинув на стіл кілька купюр.
— Що ви! Це дуже багато! Зараз… Здачу…
Я мовчки повернувся і закрокував до дверей, що вели на терасу, в душі ганячи себе за нестриманість. Але з кожним кроком дурний настрій розвіювався, адже на мене чекала Ізольда. Моя Ізольда!
Майже бігцем долаючи останні метри, я штовхнув двері і… побачив порожню терасу.
Посмішка поволі згасає на моєму обличчі і, наче в лихоманці, я обмацую поглядом терасу, стіни, підлогу, всі закутки, у яких ховаються тіні, балюстраду, оповиту схожими на змій паростками плюща… Перехилившись донизу, до болю напружую очі, намагаючись хоча б щось розгледіти у суцільній нічній темряві.
Дарма. Ізольда зникла, мовби не існувала ніколи, неначе усе, що було дотепер, насправді виявилося лише казковим сном…
Ні! Це не сон… Адже болить прострелене передпліччя, і губи мої пам’ятають її губи, і руки пам’ятають її руки, і очі не можуть забути сині її очей і золота волосся…
Ізольдо! Золотоволоса, синьоока феє моя! Де ти, чому пішла, чому покинула мене?
Відчай зашморгом стискає горло, і сльози закипають у очах, і майбутнє здається чорним, та й не можу я тепер мати майбутнього, та й не потрібне воно мені тепер…
І я стрибаю з тераси в глуху ворожу пітьму, у мертву беззоряну ніч, і вже не має значення, що падаю я не на квітник під вікнами “Континенталю”, а на випалений кам’янистий грунт, і не ніч уже, а спекотний, просякнутий пилом день, і сірі скелі громадяться навколо, і я йду кудись, спотикаючись і падаючи, йду… йду…
А втім, це вже не має ніякого значення. Тому що я один. Сам-один…
7
Вечоріє. Холодний поривчастий вітер порозганяв хмари, і лише калюжі обіч шляху нагадують, що пройшов дощ.
Широко й пружно крокую кремнистим трактом, рухи мої легкі й вільні, але нерви натягнуті, наче тетива на бойовому зводі. Відчуваю себе мисливцем, що йде по слідах небезпечного і підступного звіра. Серце зігрівають щасливі спогади про світ Рао-Колонте, добрий і чистий світ, такий, як його маленький господар. Там я знайшов порятунок, там зміцнів духом і вже цілком свідомо продовжую свій шлях, бо тепер твердо знаю мету. Рішуче крокую вперед, але серце стискається від спогаду про Ізольду і холоне від тривожного передчуття близької сутички з ворогом.
На темному тлі вечірнього неба заграли пеонові спалахи — мій шлях наближається до кінця. Знову стою поблизу перехрестя, де минуле запекло воює з породженими у собі ж паростками майбутнього. “Континенталь”, як завжди, приваблює помпезною пишнотою, але зараз мені хочеться відвідати “Заїжджий двір пана Мужикова”.
Під перекошеними дверима зупинився і повернувся, підкорений раптовим поривом.
Тьмяно поблискують краплини води на кам’яних плитах, у калюжі тремтить змерзлий місяць, тужливо свищр вітер над безлюддям темного поля, женучи до невидимого обрію обірвані пасма туману. Відчуваю себе нестерпно самотнім; непояснимий приступ ностальгії болісно стискає серце…
І мариться мені, що вже за сліпою стіною ночі замиготіли живі яскраві барви іншого світу, вчувається квиління чайок, що проносяться над сивими океанськими хвилями, привиджується невеличкий білий будиночок на заломі скелі, відкритий сонцю і всім вітрам, а біля нього — тоненька постать дівчини з золотим волоссям, яке тріпоче від вітру…
Я знайду тебе, рідна, знайду, чого б це мені не коштувало!
…Гострий запах смаженої цибулі та м’яса з володінь пана Мужикова повернув мене до дійсності. Йду напівтемним коридором і опиняюсь у просторому приміщенні з низькою закіптявленою стелею. Скрізь — масивні дубові столи з грубо збитими ослінчиками. Майже третину приміщення зайняв здоровенний прилавок із безліччю сулій, за яким монументально засів, очевидно, його вельможність сам пан Мужиков — богатирської статури бородатий чолов’яга у підперезаній тоненьким ремінцем кумачевій сорочці й чорних штанях, заправлених у лискучі хромові чоботи.