Крім мене, відвідувачів не було, і хазяїн скочив на ноги, поглядаючи на мене допитливо й лукаво.
— Про-ошу, пане хороший, про-ошу, — затуркотів він м’якеньким баском, смішно розтягуючи слова. — Чого зволите?
— Та як звичайно, — стенувши плечима, відповів я.
— Горілочки, значиця, і грибочків солоненьких з бочечки? Чудова закусенція, пане хороший! Будьте ласкаві, отутечки… Сідайте, влаштовуйтесь, а я сюю хвилину…
Він пірнув за прилавок і через якусь мить, як фокусник, виринув із тацею, де стояв штоф, наповнений прозорою безбарвною рідиною, полумисок із солоними грибами і лежало кілька товстих шматків свіжого пшеничного хліба з дражливим запахом.
— Пригощайтесь, закусюйте, пане хороший, — припрошував хазяїн, розставляючи і розкладаючи переді мною їдло, — а тим часом свининка поспіє. Васько! — голосно загорлав він, повернувшись до прорубаного у стіні віконця. — Хутко м’ясо підсмаж! І щоб за найвищим сортом, дивись мені, негіднику!
І, перейшовши знову на м’якенько-солоденький басок, хазяїн звернувся до мене:
— Малий мій… Хитрющий, шельма, і ледар-ледарем, на тищу верст такого не знайдеш… Йому б тільки забитися у якийсь безлюдний закуток та книженції всякосні почитувати. А ось до цієї кулінарії — вправний. Ловко в нього виходить, усі хвалять не нахваляться. Та ви й самі коли скуштуєте, то за вуха, звиняюсь, не одтягнеш… А поки горілочки зводьте. Благодать небесна в порівнянні з усякими там брендями і вісками, якими оті поять, — він зневажливо кинув у бік “Континенталю”.
“Горілочка…” — я напружено ворушив закамарки пам’яті. Щось дивне з нею робиться. І вже не вперше. То відразу ж пригадується значення почутого слова, невідомого (чи забутого?), то в мозку, неначе сам по собі, народжувався термін для визначення якогось явища, побаченого мною наочно або відтвореного умоглядно. І от зараз знову це болісне напружування пам’яті — вкотре вже! Треба щось пригадати. А що саме? Якісь дрібниці, епізоди, деталі… Вони вислизають і так само зникають десь у темряві забуття. І знову цей нестерпний біль у скронях, і знову це огидне відчуття невпевненості у собі…
— На жаль, від цього мушу відмовитись, — вказую на чарку, яку по вінця наповнив хазяїн.
Мужиков аж руками сплеснув і вражено закліпав олов’яними очицями.
— Та хіба ж од цілющої можна відмовлятися? Чи, мо’, ти занедужав, пане хороший? Здоровому чоловікові ця штука не завадить. Дід мій, Інокентій Михайлович, царство йому небесне, до дев’яноста дев’яти дотягнув і до останнього деньочка без гранчака до столу не сідав, хе-хе… То, може, все ж таки… Для апетиту?
— На апетит не скаржусь… Ви мені краще скажіть, чи не доводилося вам зустрічати дівчину… надзвичайної краси, із золотим волоссям і небесними очима?
— Дівку? Та було щось таке… Заходила на днях якась. Гарна, як квітка, нічо’ не скажеш.
Я внутрішньо здригнувся й мимоволі напружився. Мужиков обмацав мене хитруватим оком і, витягнувши з кишені засмальцьованого кисета і шмат паперу, вирваного з якоїсь книги, почав скручувати козячу ніжку.
— Була, була така… Та забрав її якийсь жевжик. Усяких-різних на своєму віку перебачити довелося, а такої препаскудної пики, бігме, не стрічав, прости господи… Худющий, як дрючок, очі каламутні, наче більмами світить… І синій.
— Синій?
— Еге, синій. Чи то од бриття надто вже ревного, чи то з перепою. Посадив її, сердешну, в таратайку… ну, яка без кобили їздить, і ходу.
— Куди ж вони поїхали? — нетерпляче вистрілюю питання, навалившись грудьми на стіл.
— А дідько його знає… Та він і сам як дідько, не проти ночі пом’янути, от лишень якийсь обезрожений і обезхвощений… Тьху, тьху, нечиста сила! — Мужиков перехрестився і, сховавши кисет, витяг вишукану перламутрову запальничку. В його великих грубих руках вона виглядала досить-таки дивно. Здивування на мить повернуло мене до дійсності. Мужиков посміхнувся, перехопивши мій вражений погляд.
— Ха-ароша штукенція! Запальничка називається. На личаки поміняв! — з гордістю повідомив він.
— ?!
— Еге, на поганючі личаки. Один подорожній пан з тих самих… Давай, каже, поміняємося по-культурному: ти мені личаки, а я тобі — запальничку. Вважай, що задарма дістав. А ха-ароші гроші, либонь, заплатив! З жиру бісяться ці пани. А ще він варнякав, що її мені до смерті хватить. Робить на цьому…— він зморщив лоба.— Якесь то слово химерне таке… На матірне схоже… — Мужиков захихотів.
— На п’єзоелементі, — підказую йому. Термін, як це звичайно буває у мене останнім часом, раптово сплив із глибин свідомості.
— От-от! І ти грамотний. Оце добре! Люблю побалакать з грамотним чоловіком. То і в самого розуму прибуде. А то Васько мене обскакав у цьому ділі. “Живеш ти, батя, — це він мені каже, — і не чув зроду, що є на світі, приміром, така штукенція, як ракета. Це такий корабель величезний, на якому до самого місяця долетіти можна, от!” Воно-то, звісно, мені та каре… ракета, як свині роги, та й місяць уиочі світить — то й гаразд… А все ж таки вельми інтересно, туди його перетак!
З маленьких дверцят, як бісеня на пружині, вискочив смаглявий розвихрений хлопчина, і в мене болісно тіпнулося серце. Знову заклубочилися спогади… Хлопець був схожий на Лоо — маленького господаря Рао-Колонте. Особливо очі: світлі, сумні і глибокі.
Він нахилився і поставив переді мною тарілку з паруючим м’ясом.
— Спасибі, хлопче, — сказав я і, не втримавшись, розкуйовдив йому чуба. Він, мабуть, не часто бачив ласку у своєму житті, бо одразу зніяковів, і навіть крізь смагляву шкіру проступив густий пекучий рум’янець. Хлопець прожогом шмигнув назад до кухні.
— Може, хоч по одненькій? — запропонував Мужиков, дивлячись на мене лагідними очима. — На мій рахунок, чоловіче. І я б за кумпанію з тобою гранчака перехилив…
Щось мовби зрушилось у мені, і я рішуче махнув рукою: мовляв, давай.
Ми цокнулись і я, наслідуючи Мужикова, так само хвацько перехилив келиха з пекучою рідиною.
— Закусюй, закусиш, шановний, — заметушився хазяїн, підсуваючи до мене гриби, подаючи хліб і простягаючи глечика з квасом. Я добряче ковтнув із глечика: терпкуватий напій ще зберіг пахощі хлібного поля, і накинувся на їжу, бо шлунок уже зсудомило від голоду.
Ми їли, пили й не поспішаючи розмовляли про те чи інше, і приємне тепло розливалося по тілу, навколишній світ дивно і також приємно розпливався переді мною, і ввижалося безкрає пшеничне поле з налитим золотом колоссям, і путівець, який безконечною стрічкою простягався до обрію…
Потім хазяїн повів мене на сінник, і я лежав, втішаючись пахощами сіна, і, засинаючи, бачив той самий путівець, що біг удалину і відчував гарячий степовий вітер, який тугим вітрилом роздував сорочку за спиною. Я йшов цим шляхом, твердо ступаючи босими ногами по м’якій ніжній куряві, по землі, яку я так любив… А навколо хвилювалося золоте море, і колосся тихо нашіптувало мені одвічну казку хлібних ланів…
8
Одне з найприємніших відчуттів — це перехід через тонісіньку грань, що відділяє сон від пробудження, коли на якусь мить у тобі одночасно живуть два світи — реальний і фантастичний. Однак для мене реальність більш фантастична, ніж сновидіння: майже кожне пробудження кидало мене у новий дивовижний світ. Але видіння, яке виникло, коли я прокинувся на сіннику заїжджого двору Мужикова, не входило в жодні рамки. Чи було воно міражем, чи плодом розбурханої частуванням хазяїна фантазії? А може, якийсь світ з довгого ланцюга втілень якоїсь псевдореальності нагородив мене ще одним кошмаром?
…Із заповнених мороком глибин жахливої безодні здіймалися дві могутні скелі. По смертельно стрімких схилах угору вперто дряпалися люди. Багато з них зривалися й падали вниз, у прірву, зникаючи у страхітливій темряві. Але на зміну їм із мороку виповзали інші й видиралися вгору завзято й несамовито, розбиваючи до крові руки та ноги, задихаючись від напруги…
Скелі здавалися однаковими, але тільки на перший погляд. На схилах однієї, подібно до оазисів у пустелі, через певні проміжки розміщувались рівні тераси, де можна було перепочити і підлікувати рани, де була вода і їжа, духмяніли квіти й тихо звучала музика. Багато хто зупинявся, досягнувши найближчої тераси, але були й такі, що продовжували шлях угору, незважаючи на те, що схили ставали дедалі стрімкішими і небезпечнішими, адже кожна наступна тераса була красивішою й багатшою за попередні, і чим ближче до верхів’я, тим більш вишукані втіхи чекали на людей. Сама верхівка, оповита таємничо-прекрасним діамантовим сяйвом, наче легендарний Олімп, і вабила до себе, і водночас лякала неприступністю.