Пласка хмара над обрієм вже проковтнула сонце, і лише рожевуватий відблиск на тоненьких пасмах пір’їстих хмар нагадував, що воно ще надсилає прощальні промені у спорожнілий зеніт — туди, де зовсім недавно володарювало. А може, ці пір’їсті хмари були розвіяними по небу залишками інверсійного сліду літака, який вів до сонця Льотчик…
11
Я вирушив, коли сонце прокинулось і ліниво викотилось з-за обрію: розчервоніле, сердите, наче йому не дали додивитися вранішнього сну, й повільно почало просуватися до зеніту. Прохололий за ніч пісок з кожним кроком розмірено пропливав назад, і незабаром чорна скеля опустилася за обрій, наче її поглинуло ненажерливе черево пустелі. Сонце щохвилини піднімалося вище і розгоралося все яскравіше. Ранкова прохолода вражаюче швидко змінилася на нестерпну спеку. Піт не встигав зволожувати сорочку й одразу ж висихав, від чого сорочка задерев’яніла й неприємно дряпала спину. Лямки рюкзака немилосердно вгризалися у плечі, але в ньому було життя — вода і їжа, тому доводилося терпіти. У роті пересохло, дихалося важко, сухе гаряче повітря, здасться, зовсім не мало життєдайного кисню, і витримувати взятий темп з кожною хвилиною ставало все важче.
Так минуло кілька годин — приблизно чотири, бо сонце пройшло близько третини свого денного шляху. Воно не сяяло в небі, як пишуть романтичні поети, а шалено палало, нещадно випікаючи все живе. Розпечений пісок підсмажував ноги навіть через товсту підошву, а вони робили крок за кроком немовби самі по собі, бо висушений нестерпною спекою мозок не міг керувати змученим тілом. Але якимсь дивом на крихітних залишках того, що прийнято називати волею та характером, я все ж таки пересувався.
Але в сонячному пеклі дуже швидко згоріли навіть ці залишки. Я зупинився і, ледь не втрачаючи свідомості, скинув з плечей неймовірної ваги рюкзак і сів на нього, зовсім не відчуваючи тіла. Перед очима вирували райдужні плями, а у вухах шуміло безперестанку. Неслухняними руками дістав з рюкзака флягу і припав губами до її шийки. Пив довго й жадібно, захлинався, переводив дихання і знову пив… Рештки води виплеснув на голову. Це повільно привело мене до тями. Якби пройшов іще хоча б з півмилі, то напевно впав би і вже навряд чи підвівся… Але й нерухоме сидіння між прямовисно падаючим зверху потоком невидимого вогню і доменним жаром піску, який нестерпно припікав знизу,— це була воістину диявольська тортура.
Усе ж таки я знайшов спосіб обдурити шалене сонце: витяг з рюкзака пуховий спальний мішок, покропив його зсередини водою, роздягнувся і вліз у нього, відчуваючи полегкість. .
І тут мені почувся слабий стогін, що доносився нібито з-за сусіднього бархана. Я насторожено прислухався. Стогін повторився вже виразніше. Я виліз із спальника, скоцюрбившись під потоком пекучих променів, і мало не скрикнув від болю, вдягаючи розпечені черевики. Накинув на плечі сорочку, побрів до бархана. І побачив людину, яка лежала, уткнувшись у пісок.
Це був хворобливо худий чоловік. Крізь дірки в одязі — якщо тільки можна було назвати одягом це нужденне лахміття — просвічувало висхле тіло темно-землистого кольору з жахливо випираючими кістками. Визначити, як довго цей чоловік лежав у безпам’ятті, я не міг, але навіть моїх скромних знань з медицини вистачило, щоб зрозуміти: якщо його взагалі можна врятувати в таких умовах, то зробити це можна тільки за допомогою води. Я перетягнув свої речі ближче до вмираючого, і зірвавши з нього лахміття, ввіпхнув у вологий спальник. Потім вдалося розчепити йому зуби і влити в рот трохи води. Тепер залишалося тільки чекати. А час минав неймовірно повільно. І сонце, мовби, знущаючись, висіло у зеніті нерухомо, неначе прибите до неба цвяхами, і здавалося, що день буде тягтися вічно і рятівна прохолода вечора віддалилася у недосяжне майбутнє…
Я сидів на рюкзаку, знемагаючи від нестерпної спеки і спраги, але не міг собі дозволити напитися досхочу: тепер нас стало двоє, а йому вода була потрібніша. Лише відчуваючи, що ось-ось втрачу свідомість, робив два–три повільних, розтягнутих ковтки. Чоловіка, що лежав біля моїх ніг, я поїв частіше, кілька разів розстібав спальний мішок і відновлював так потрібний йому вологий мікроклімат.
Час усе-таки минав: тінь моя поступово видовжувалась, вогняна черепаха в небі з мікроскопічною швидкістю сповзала з вершинної точки небесної сфери, і спека почала поволі спадати. Зачекавши ще трохи, я відкрив передостанню флягу з водою і щедро покропив обличчя й груди незнайомця прохолодною вологою. Він ворухнувся, застогнав і розплющив очі. Погляд поступово набув осмисленості, і ось уже подив проступив крізь безживну скляну каламуть. Скосивши очі, він поглянув на спальний мішок, у якому лежав, потім — на флягу в моїй руці і спалахнув нестямним бажанням.
— Пити… — здригнулися пересохлі губи. Я простягнув йому флягу, і він, підвівши голову, жадібно схопив шийку зубами й прикипів до нього…
Він випив усю воду і знесилено відкинув голову на каптур спальника. З-під опущених вій викотились дві сльози і затремтіли в куточках очей.
— Спасибі… Спасибі, добрий чоловіче… — ледь чутно прошепотів він.
— Хто ти і як опинився у пеклі цієї диявольської пустелі? — Схилившись над ним, запитав я.
— Мене звуть Вокаш, Леррі Вокаш. Я принц, син короля Сурда Третього.
Вокаш говорив із зусиллям, роблячи великі паузи між словами.
— Мій батько володар великої країни, але малого народу, тому що більшу частину території займає пустеля, і лише в окремих оазах мешкають люди. У найбільшому й найкрасивішому Рожевому оазисі знаходиться резиденція мого батька — Рубіновий палац, місце, де я народився і виріс… Дай ще води, добрий чоловіче.
Я відкрив останню флягу і дозволив Леррі Вокашу зробити кілька ковтків. Віддихавшись, він продовжив:
— Нещодавно мирне й спокійне життя в нашій оазі було порушене. Якісь озброєні люди перебили нечисленну охорону, схопили батька, матір, братів, поглумилися над їхніми жонами… Мені одному вдалося втекти. Але без води в пустелі далеко не втечеш… Я надіявся дійти до найближчої оази, але збився з дороги і помер би, якби не ти. Навіть не знаю, як віддячити тобі… Звідки ти з’явився, мій великодушний рятівниче?
— Звідки з’явився… Це довго розповідати. А дякувати мені не треба. Подяка за будь-яку дію містить у собі припущення можливості зворотної дії.
— Я зрозумів тебе. Ти — дивна людина. У давнину людей, подібних до тебе, називали святими.
— Та ні. Я людина звичайна. А святі — це діти, яких ми, дорослі, ще не встигли навчити всьому тому, що голосно йменується “життєвою наукою”.
— Не можу повністю погодитися з тобою. Адже мерзотники, які напали на паш дім,— також люди.
— Це не люди. Двоногі звірі… Навіть ні, це образа для звірів… Виродки, яких треба безжалісно знищувати. Бо якщо не винищити їх, то вони занапастять увесь світ. Тому що вони несуть морок і бруд у світлі й чисті людські душі. А це навіть страшніше за фізичну смерть.
— У мого батька був радник, мудрець Аттах, древній, як сама пустеля. Він казав, що в кожній людині є грудочка бруду, розчавивши яку, можна закаламутити, запаскудити всю душу… От тільки звідки в чистій і світлій душі береться бруд? І чи існує, взагалі норма для кожної душі? Може, бруд — це норма, а чистота і світло — відхилення, рідкісний виняток? — Від слабості й хвилювання Вокаш задихався, судомно ковтаючи гаряче повітря.
— Я не мудрець, і моя відповідь не може претендувати на звання абсолютної істини… якщо така взагалі існує. Але я впевнений: бруд у людській душі не може бути нормою. Це настільки ж протиприродне, як те, що сонце могло б бути чорним!
— Як те, що сонце могло б бути чорним… — повторив Вокаш.
12
До оази ми дісталися вже глухої ночі. Вокаш зміцнів настільки, що міг йти, лише злегка спираючись на моє плече. Однак мої сили вичерпалися. Я звалився в густу траву, і важкий чорний сон проковтнув мене.