Незважаючи на надмірну втрату сил, я прокинувся рано, ледь-ледь почало розвиднятися. Все тіло немилосердно судомило, неначе вчора мене побили, не залишивши живого місця. Поряд зі мною, обійнявши рюкзак, спав Леррі Вокаш. Він посміхався — мабуть, снилося йому, що він обіймає свою красуню-жінку Лалу, про яку учора багато розповідав. А може, грався уві сні зі своїм трьохрічним сином… Яким жорстоким буде для нього пробудження!
Я підвівся й роздивився навколо. Оаза була невеличкою — з десяток пальм, два–три джерельця з блакитною водою, висока густа трава з кількома острівцями вічнозеленого чагарника. У мене за спиною громадилися могутні валуни, а біля самої води виднівся гостроверхий намет. Його вигляд чомусь одразу викликав невиразне відчуття тривоги. Я перевірив люгер, який висів під пахвою у кобурі, і обережно рушив до шатра.
Постріл розпоров передсвітанкову тишу. І наче спрацював якийсь перемикач, що вже вкотре змінив плин часу: тільки що спокійний, плавний, він завирував, здибився, розпався на згущені, сповнені дії миттєвості.
Стрибаю вбік, падаю у траву, і одразу ж відповзаю назад. Леррі перелякано й здивовано глянув на пістолет у моїй руці — постріл розбудив його, але він ще не може втямити, що відбувається навколо.
— Хапай рюкзака й повзи до валунів! — крикнув до нього. Він мовчки підкорився — добре, що вистачило розуму не задавати зайвих запитань.
Визираю з-за валуна — мені треба побачити, хто стріляв. І липким холодком проймає душу…
Із шатра — тепер я добре бачу його зловісний чорний колір — одна за одною виповзають огидні фігури в сірих балахонах: одна, друга, третя… Вони схожі, як близнюки. Чи мені не впізнати ці бридкі, зморщені жовті фізіономії!
По-пластунськи відповзаю ще далі назад і двома короткими перебіжками долаю відстань до валуна, де сховався Леррі. На його обличчі здивування змінилося на жах.
— Це вони… увірвалися тоді вночі до палацу, — шепоче він, і очі, здається, ось-ось вилізуть на лоба. — Вони вб’ють нас!..
— Облизня схоплять! — вичавлюю крізь зуби, влаштовуючись якомога зручніше. — Звідси вони нас не викурять, це — природна фортеця. А патронів у мене вистачить. Шкода, ще одного пістолета немає…
Жовтих карликів близько дюжини. Вони наближаються, дрібно переступаючи, і охоплюють валуни напівколом. До животів притиснуті короткостволі пістолети-кулемети. Ловлю на мушку самого дальнього — з ближніми встигну дати ради. Люгер б’є несхибно, і один карлик падає у траву, скошений кулею. Стріляю ще двічі, і ще дві душі відлітають до своєї домівки — у пекло…
Інші карлики залягли і відкрили ураганний вогонь до моїй схованці. На голови посипалися крихти граніту, але дістати мене тут може тільки сліпий рикошет.
Раптом зліва й справа помічаю хвилеподібний порух трави — наші вороги змінили тактику. Поки декілька карликів поливають наше укриття свинцевим дощем, інші повзуть сюди, намагаючись узяти нас у кліщі.
“Паскудна справа, — проноситься в мозку. — Цілком зрозуміло, чим це нам загрожує”.
— Доведеться відійти на другий рубіж оборони, — звертаюсь до Леррі Вокаша, котрий примостився трохи позаду. Навіть крізь темпу смагу на його обличчі проступила смертельна блідість.
Відповзаєм глибше між валуни і нарешті опиняємся на невеличкому п’ятачку, надійно захищеному з усіх боків гранітними брилами. Сюди веде лише один шлях — вузький і довгий прохід між камінням. Чудово буде видно кожного, хто поткнеться до цього коридора.
— У цій мишоловці можна перелускати купу народу, — намагаюся заспокоїти тремтячого принца.
Карлики дуже скоро відчули зручність моєї нової позиції, вкрай небезпечної для них. Тричі з диким галасом кидалися вони на штурм і тричі відкочувалися назад, щоразу залишаючи на кам’янистій землі вбитих. Нарешті їхні атаки припинилися. Я видерся на найвищий валун і побачив, як вони радяться, зібравшись у коло.
Час упорядкував свій плин, секунди перестали наскакувати одна на одну, і тут я з жахом зрозумів, що небезпека бути вбитим у перестрілці — ще далеко не найстрашніше… Сонце вже відчалило від берега-обрію і косими, ще не дуже розпеченими променями почало пристрілюватися до нашої фортеці. Страшно навіть уявити, що буде, коли за годину-другу воно обрушить на нас вогненну Ніагару, спопеляючи все живцем, розпікаючи гранітні камені до страхітливого жару.
— Леррі, — прохрипів я, ледве повертаючи язик, уже пересохлий від самої думки про спеку, яка на нас чекає, — треба роздобути води. Якою завгодно ціною, інакше засмажимося живцем. Це буде гірше, ніж смерть від кулі. Ти вже відчув на собі, що таке смерть від спеки й спраги…
— Але… як?! — у Вокаша дрібно цокотіли зуби. — Адже там… вони. До води не підійти.
— Я вискочу з-за валунів, почну стріляти, відверну їх увагу. Ти візьмеш рюкзак, збереш усі порожні фляги і спальний мішок і непомітно вислизнеш з отого бічного проходу між валунами. Бачиш? І одразу — у траву! Підповзеш до води в тому місці, де трава найгустіша й найвища. Тільки не поспішай і повзи обережно, щоб себе не виказати… Набереш води, добре намочиш спальника і сам нап’єшся досхочу. Потім тим самим шляхом повернешся. Зворотний шлях для тебе буде легшим… Це єдиний шанс, щоб вижити. А вночі виберемося звідси під захистом темряви. Згоден?
Вокаш мовчки кивнув.
Коли у нього все було готове, я вибіг з проходу, загорлав якусь нісенітницю і кілька разів вистрелив у ворогів, які зосередились на траві метрів за двісті. Краєм ока я помітив постать Вокаша, який шугнув у трав’яне море, і за мить прожогом скочив назад — у прохід між валунами. Приголомшені карлики не спромоглися навіть на жоден постріл у відповідь. Хтозна, може, вирішили, що я збожеволів. Уже коли я знову видряпався на свій спостережний пункт, пролунало кілька пострілів — просто так, для годиться.
Потяглися виснажливі хвилини чекання. Чекання — це завжди річ украй неприємна й нудна, його видумав не інакше як ворог роду людського. Але бувають обставини, коли воно стає нестерпним. Чекання засудженого на смертну кару в’язня, який послав прохання про помилування на найвище ім’я, — хіба тільки з таким могло зрівнятися моє чекання. Ось тільки для повноти вражень в’язня треба було б посадити в розігріту на повільному вогні пательню…
В оазі все наче повимирало. В усякому разі на тій її частині, куди сягав мій зір, не було помітно жодного руху. Навіть карлики, що пильнували мене, зникли кудись, мовби злилися з травою. Вогненне око сонця непомітно рухалося по небу, підбираючись до зеніту, і все більше пашів вогнем кам’яний мішок, у якому я опинився. Тривожні передчуття осами роїлися в душі.
“Зачекаю ще трохи і буду пробиватися до води. Краще смерть від кулі в бою, ніж оце пекло”, — вирішив я.
Перезарядивши люгер і напхавши патронами кишені, я вже примірявся було до рішучого ривка, щоб вибратись із своєї надійної, але вкрай некомфортабельної схованки, як раптом почув крик, автоматні черги, і в проході раптом з’явився Леррі Вокаш з мокрим рюкзаком. У мене навіть не камінь — гора впала з серця, я радісно посміхнувся і обійняв Вокаша.
— Ну, це пречудово!.. А ти молодець. Я вже було засумнівався, правду кажучи, думав, не витримаєш. Але витримав! Отож ми й розрахувалися з тобою, ось і ти свій людський обов’язок виконав… Дуже втомився?
— Та нічого… — Вокаш відвернувся.
— Чого ти скис? Я від радощів навіть спеку перестав відчувати, тим паче, що води в нас тепер — море!
— Еге ж, море, — сказав Вокаш. — Ти пий, пий, — запрошував настирливо. — Я з джерела напився. Досхочу.
Він вперто уникав мого погляду.
“Дивакуватий він якийсь”, — подумав я, відкриваючи флягу і розкошуючи від передчуття тої незмірної насолоди, яку можна відчути, лише вгамовуючи смертельну спрагу. Нарешті роблю ковток… Але що це? Чиїсь залізні пальці на горлянці… Який біль у легенях! Дайте повітря! Що це так затискує віддих? Не розумію… Ні, не хочу розуміти страшну істину… Чому таке сліпуче і отруйно-бліде небо навалилося на мене?.. І чому на ньому чорне сонце? Чорне сонце…