Ці марення ще більше виснажували, висотували останні сили. І, наче на противагу їм з пронизливою ясністю в розпаленому мозку виникло інше видіння.
Я сиджу в кабіні літака, що рухається на величезній висоті над пустелею. Звідси вона нагадує обрисами людське серце, яке наче шабельним ударом розсічене тонкою лінією автостради. За краєм пустелі туманно голубіє безконечна гладінь моря. Літак веде Льотчик, живий і неушкоджений, а поряд сидить Ізольда і погладжує мою руку. Льотчик наспівує якусь веселу пісню, і я посміхаюся від щастя. Ми пливемо у сяючій нескінченній блакиті, туди, де синяву неба й моря прорізає тонка риска обрію…
Сили вичерпалися, коли до автостради лишилося, як кажуть, рукою подати. Я вже чув шум моторів, коли по шосе зрідка проносяться автомобілі, бачив бліді відблиски фар. Але не міг навіть поворухнутися. М’язи не піддавалися ні наказам, ані умовлянням.
І тоді я знову побачив Льотчика — але цього разу не в кабіні літака. Він сидів поряд зі мною на піску. Видіння було убивчо реалістичне — ніч, пустеля, залита мертвотним місячним сяйвом, пронизуючий до кісток холод…
— Вставай, ти майже досяг мети. Нерозумно здаватися зараз, коли найстрашніше позаду, — суворо промовив він.
— Звідки ти взявся? — ледь видихнув я. — Адже ти загинув!
— Смерть не страшна, коли ти зміг зробити все, на що здатний, зміг залишити добрий слід на землі. Страшно вмирати, коли такого сліду не залишив… Ні, я живий: у сонячних променях, що ніжно голублять землю на світанку; в краплинах роси, що переливаються на пелюстках квітів; у паростках, що тягнуться до неба; у свистінні вітру і гуркоті океанського прибою; у статечності рік і в грайливості гірських струмків; навіть у міріадах піщинок цієї пустелі, що спить до певного часу… Але головне — я живу в пам’яті людей, які знали й любили мене, і яких знав і любив я. І в твоїй пам’яті, Мандрівнику. Тому ти мусиш жити і досягнеш мети. Ти не маєш права не легкодуху смерть, доки живий Синій і зло хижо вкорінюється в нашу землю, доки твоя кохана в небезпеці й невідомості!
Я здригнувся й поповз, і хотілося закричати від люті на своє безпомічне, чуже тіло, яке вже не відчувало ні болю, ні втоми і рухалося вперед не за допомогою сили м’язів, а одним шаленим всеохоплюючим бажанням — вперед, вперед!
І лише тоді, коли руки торкнулися бетону автостради, я дозволив собі розслабитися, зупинився і прислухався. Дивно, але це не була мертва тиша пустелі: це була тиша дзвінка, настояна на гіркувато-терпких пахощах полину, на медовому ароматі налитого щедрим сонячним золотом колосся, безконечна тиша розмореного полудневою спекою степу.
15
Цього разу я перебував у непам’яті довго — ніч не раз змінила день, поки свідомість остаточно повернулася до мене. У ті недовгі миті, коли я розплющував очі, ввижалися чиїсь ніжні й сильні руки, які підтримували мені голову й підносили до вуст чудодійну крижану воду; у напівсні я бачив розпухле кошлато сонце, що палало в центрі величезного блакитного рефлектора, який, здається, чадів від пекельного жару; бачив рятівний тент, що захищав мене від нестерпної спеки; в якийсь момент я зрозумів, що мене кудись везуть, бо відчув рівномірне погойдування і гул мотора; інколи я відчував на собі чийсь пильний погляд, намагався розплющити очі — і не міг… Нічна темрява не приносила полегкості, бо швидка їзда у невідомість не припинялася і вночі, а таємничий погляд супроводжував мене, обпалюючи і краючи душу ще сильніше, ніж удень…
Нарешті ми прибули — автомобіль зупинився, і здалеку долинув невиразний шум, приглушений шепіт, мене обережно підняли й понесли. Це відбувалося вночі, і, крім невиразних тіней, я нічого не розгледів. А потім густа, грузька чорнота знову надовго поглинула мене.
Проте ніч неминуче змінює світанок, сон — пробудження. Мені дуже подобається оцей хвилюючий перехід у природі і в людині. Люблю весну, коли земля солодко потягується після зимового сну, напружуючи м’язи-ріки, і вдихає на повні груди п’янке весняне повітря, скидаючи непотрібну вже сніжно-крижану ковдру. Люблю світанкову зорю, коли темне небо теплішає, наливаючись світлом, і хмари ніжно рожевіють у промінні ще невидимого сонця, і вітер зриває росяну свіжість, і птахи, пробудившись, на всі голоси співають віковічний гімн вранішньому сонцю. Люблю дивитися, як прокидаються діти: з такою безпосередньою посмішкою, з такою світлою й чистою радістю, що й усе навколо світлішає, осяяне зустріччю нового дня… Донедавна мені подобалися й власні пробудження — до тієї жахливої миті, коли я прокинувся біля вогнища в оазі. Не так швидко зітреться ота настороженість, з якою я тепер стрічаю кожний ранок…
Не розплющуючи очей і не змінюючи пози, прислухаюся. Тиша.
Мозок працює чітко, в думках — кришталева прозорість, а час знову розтягується, як гума, і навіть паузи між ударами серця подовжуються, сповнені тривожного очікування.
Поволі розплющую очі… Сутінки у багряних відтінках…
Мене оточує сад, настільки ж незвичайний, як кришталевий сад Ізольди. Але там панувало світло, чисті та яскраві барви, а тут я бачу ліниву пишноту форм, млосне багатство різноманітних відтінків червоного кольору — від ніжно-рожевого до темно-вишневого. Деінде вони чергуються зі збуджуючим мерехтінням синього й фіолетового. Рожеві гілки дивовижних дерев, плавно вигинаючись, хиляться до темно-червоного трав’яного килима під вагою фантастичних фіолетових і багряних плодів; граціозні пурпурові квіти принадно похитують голівками, розливаючи круг себе солодкі запаморочливі пахощі; над ними повільно кружляють яскраві метелики. Крізь тишу, яка огорнула все навкруг, починає долинати дивна музика… Вона звучить усе виразніше, голосніше, сповнена принадної знемоги, м’яко і владно заполонює свідомість, викликає незвичні відчуття та емоції…
Настороженість поволі залишає мене, розпливаючись у музиці, і ріка часу, поминувши урочище, знову сповільнено й плавно несе мене крізь секунди та хвилини.
Я лежу в гамаку під склепінням ажурної альтанки, у казковому саду, який пронизують тьмяні таємничі спалахи. Рухи мої легкі, вільні.
“Де я? Мої чудернацькі видіння — це марення чи реальність?” — ці питання висвердлюють мозок, але залишаються без відповіді. Здається, увесь мій шлях у дивному лабіринті світів складається з питань, на які неможливо відповісти. А втім, не для всіх же троянди…
Підвівшись, перевалююсь через край гамака і стаю на ноги. І лише тепер помічаю, що на мені вишитий якимись брунатними візерунками халат. Під серцем затріпотів липкий холод, і я гарячково став обмацувати свій одяг у пошуках неіснуючих кишень.
І раптом почув за собою грудний жіночий сміх. Ніяковість гарячою хвилею вдарила в обличчя — добряче ж я виглядаю з оцим мацанням! Роздратований із власної поведінки, повертаюся, з усієї сили намагаючись зобразити невимушену посмішку…
І застиг. Зник — увесь перетворився в болісний крик, зітканий зі звуків безконечно дорогого імені, крик, що вирвався із серця, блискавкою простромив груди… і застряг у горлі.
Ні, це не Ізольда. Хоча диявольська омана заледве не кинула мене до її ніг — така схожа вона була на ту, чий образ свято зберігає пам’ять серця, настільки ж подібні красою і довершеністю були риси її обличчя і лінії тіла. Вдивляюся довго й жадібно… Очі. Інші очі. І ще — волосся: синяво-чорне, про таке кажуть — кольору воронячого крила… Але головне — очі.
— Ну, здрастуй, герой! — у синьому кипінні очей спалахують і одразу ж згасають насмішкуваті вогники. Мене чомусь неприємно вразило це звертання — “герой”. Коліщатка асоціативних зв’язків ось-ось зчепляться одне з одним, але я за мить забуваю про це, бо вона підходить зовсім близько і дивиться на мене знизу вгору: ультрамариновий вогонь вирує в очах, контрастуючи з білим мармуром обличчя, посмішка на коралових губах, довгі пухнасті вії, тонкі брови врозліт… Я розгублений, засліплений, знищений… Заплющую очі і намагаюся викликати в пам’яті образ Ізольди, щоб хоч як-небудь нейтралізувати, блокувати потужний тиск на мою підсвідомість… Це зробити важко, я відчуваю це, але треба щось говорити, і я розплющую очі і питаю найперше, що спадає на думку: