Невже тільки принада?..
17
Я залишився у Рожевій оазі, втішаючи себе думкою, що я мисливець у засідці, що я чекаю на лютого й смертельно небезпечного звіра. Треба дочекатися його, чого б це не коштувало, хоч би як було важко.
А втім, очікування виявилося аж ніяк не обтяжливим. З вражаючою проникливістю Ізольда вгадувала найтонші відтінки мого настрою: якщо я шукав самотності — вона тактовно зникала й з’являлася лише тоді, коли у мене виникало іноді навіть неусвідомлене бажання побачити її…
Спочатку я частенько з пістолетом у руці нишпорив по численних стежках і закутках оази, вважаючи себе великим героєм, хоча збоку це, напевно, виглядало вкрай смішно і безглуздо… Але з кожним днем забаганки такого роду навідували мене все рідше, зате все частіше хотілося бачити Ізольду, хоча я й соромився цього, забороняв собі думати про неї… Але всі заборони летіли до біса, коли з’являлася вона — незбагненно приваблива, зводячи з розуму своєю красою, і неможливо було передбачити, якою вона буде при кожній наступній зустрічі: то сліпуча, як діамант у сонячних променях, то таємничо принадна, як перлина на темному оксамиті…
Вечорами вона разом зі своїми чарівними, схожими на маленьких німф служницями влаштовувала на мармуровому майданчику перед моєю альтанкою феєричні вистави з чудернацькими танцями. Спершу меле бентежила надмірна еротика, що неприховано підкреслювалася пластикою їхніх гнучких тіл. Але тільки спершу. З кожним днем ці вистави захоплювали мене щодалі більше, і я вже вдень починав думати про вечір, коли отримаю чергову порцію чи то ангельського, чи то диявольського видовища…
Час спливав. Мов краплини у струмені, секунди зливалися у хвилини, струмочки хвилин утворювали потоки годин, днів — і линули могутньою рікою часу до океану вічності. Майже фізично я відчував цю течію часу на собі. Але вона вже не вирувала на життєвих порогах, не вибухала, не пінилась, а була спокійною, плавною… Такою ж спокійною була течія заколисаних думок і почуттів, які непомітно запливали жирком ситості й комфорту. Дні і ночі злилися в один безперервний різнобарвний ілюзіон, розкішний до безглуздя, бездумний і безладний. На мені знов був зручний халат, а комбінезон валявся під кущем, кинутий і забутий, як недопалок сигарети. Іноді, коли мій погляд натикався на нього, сором зворушував душу, але скоро зникав, поглинений лінивим спокоєм, губився у млосних чарах саду, в чудернацьких танцях маленьких німф, у глибоких і темних очах Ізольди.
Одного разу вона взяла мене за руку і під склепінням сплетених гілок, повз прозорі водограї і квітники, повз ажурні альтанки по легких висячих містках над замуленими зеленкуватими потоками повела за собою. Переч; моїми очима постав небаченої краси палац з довершеною плавністю форм з білого і рожевого мармуру, подібний до величезної диво-квітки.
— Що це? — з захопленням поцікавився я.
— Рубіновий палац, — пояснила Ізольда. — Відтепер це твій дім.
Якийсь болючий спогад напружено затріпотів у пам’яті… Збентежено я відвів очі. Щось заважало мені переступити поріг цього казкового творіння невідомих зодчих.
— Але ж… Я звик уже до своєї альтанки…
— Виявляється, чоловіки теж бувають сентиментальними, — глузливо озвалася Ізольда. — Ну, нехай. Господар може чинити, як йому забажається… Але що це знову з тобою? Ти втомився?
Як завше, вона напрочуд швидко вловила зміну мого настрою, незрозумілу навіть мені самому.
— Так… втомився. Хочу побути на самоті. Маю таке передчуття, що відзавтра почнеться нове життя.
— І життя це буде чудовим, — чарівливо посміхнулася вона. — Добраніч!
Вона здаля послала мені поцілунок і зникла. Наче у гарячці добрів я до своєї альтанки і знесилено впав у гамак.
Через якусь мить сон стулив мені повіки…
…Похмура рівнина, подекуди — пагорби. Низьке захмарене небо. Через одноманітну сірість пейзажу чорною блискавкою прокреслюється старовинний катафалк, запряжений четвіркою вороних коней. Загорнувшись у плащ, горбиться похмурий візник.
За катафалком ідуть двоє — високий чоловік у формі льотчика і тендітна золотоволоса дівчина… Серце моє болісно стискається.
— Це картина, всього лише картина, — заспокоюю себе. — Якийсь божевільний художник вихлюпнув на полотно одне із своїх марень…
І раптом я опиняюся там, у картині, поряд з похмурою процесією. Чую цокання копит, рипіння коліс, розмірену важку ходу Льотчика і чиєсь стримане схлипування…
Льотчик обертається і спрямовує просто на мене невидющі очі. Незрозумілий жах огортає мене.
— Кого це хоронять? — питаю якомога голосніше, щоб позбавитися цього жаху.
— Тебе, — глухо промовляє він, підходить до катафалка й піднімає віко труни. — Від жаху холоне в грудях — я бачу себе.
— Ні, ні, — хриплю, відмахуючись від страхітливого видовища, — я живий, живий! Ось я, хіба ти не бачиш?
— Тебе немає, — говорить Льотчик і відвертається.
— Ні! — вигукую я і кидаюсь до Ізольди, моєї Ізольди…
— Дівчинко моя… Це ж я перед тобою. Ну, скажи, що я живий, обніми мене, поцілуй! Я так довго чекав на тебе!
Ізольда дивиться на мене, і в її небесних очах — тільки горе і смертельна втома.
— Це він чекав на мене. Тепер він мертвий. А тебе немає. Ти — фантом, фікція. Відійди. Ти не повинен заважати нам.
Охоплений жахом і відчаєм кидаюсь до візника, шарпаю його:
— Ну, хоч ти скажи їм… Скажи, що я живий!
І зі смертельним переляком відступаю назад, бо візник обертається до мене обличчям, і каламутний болотяний погляд вивертає мені душу: Синій, Синій!
Він регоче, насуваючись на мене, і простягає до мене руки…
Скрикнувши, прокидаюсь. Серце шалено стугонить у грудях, з переривчастим судомним хрипінням з легень виривається повітря.
— Сон! Це тільки сон. Нічого страшного не трапилось. Я живий. Я живу. З глибин свідомості спливає: “Живеш?” — “Так, живу”. — “А може, існуєш?” Прокляття!..
Вивалююсь з гамака і ледь не падаю на кам’яні плити. Ноги чомусь не тримають. Хитаючись, виходжу з альтанки. Зорі глумливо підморгують з небесної чорноти. Дерева оточують мене ворожою й неприступною стіною. Знесилено притуляюся до колони.
Пастка. Я е пастці. Яке безглуздя… Все безглузде. “З неба впала зоря — і померкла. Назавжди”. Але яка страшна нісенітниця: Ізольда, Льотчик… і Синій. Спокійнісінько проводжають мене в останню путь. Це таки більше вражає, аніж триптих на стіні. Шкода, що я не художник… Але геть від цієї колони! Треба рухатись… Хоч би навколо альтанки… Яка задуха… Дикі звірі, буває, перегризають схоплені капканом кінцівки і тікають… Може, й мені щось перегризти?
Це добре. Навіть дуже добре. Виявляється, я ще не зовсім втратив почуття гумору. Яке ж хороше почуття… А це що? Ого, натрапив у темряві на власний комбінезон. Треба поглянути, що там у кишенях… Гумор — це непогано. Але є ще одне чудове почуття. Мабуть, це зовсім не боляче. На якусь мить воля мусить пересилити інстинкт самозбереження — і все. Яке містке, всеоб’ємлююче слово — все. Все — і нічого. О, нарешті знайшов!.. Оригінальний парадокс. Або банальний, так точніше. Все життя складається з банальних парадоксів. А з чого складається смерть? Власне, смерть — це один із парадоксів життя. Мабуть, найбанальніший. Або навпаки. Життя — це парадокс смерті. Безглуздий, непотрібний парадокс. Так, непотрібний. І навіщо згадувати — немає дурнішого заняття, ніж викликати спогади. Льотчика немає — він загинув, і уламки його літака давно вже занесло піском… Ізольда пішла, втекла… От тільки чому, чому? Адже все було так чудово… Стоп! Я ж заборонив собі згадувати… Але приємно відчувати в руці смертельний метал. Піднести руку — і все… Навіщо жити, якщо не можна вибратись із цього страшного лабіринту, якщо немає провідної зорі. Я не піддослідна миша…
Ізольда-друга — це безвихідь. А з безвиході лише один вихід. Досить ілюзій! Нічого не залишилось. Душа — це кладовище загублених почуттів… Усе. Дуло біля скроні. Останнє невеличке зусилля… Тільки… Лоо! Цього не можна витравити з пам’яті, розпеченим залізом не випалити… “Доки живий я, жодна ворожа нога не топтатиме твоєї землі, жодне чуже дихання не забруднить твого цілющого повітря!” Поки я живий! А потім?