Досить! Опускаю руку. Сильна, надійна в мене рука. І друга така ж. Вони ще багато можуть зробити, ці руки. Та н для кулі треба підшукати більш гідний об’єкт, ніж власна скроня. А їх ще чимало, цих об’єктів… Ну і ну! Мало не зробив непоправної дурниці…
Геть цей клятий халат! От так!.. Комбінезон — на себе! Любий, рідний комбінезон. І вірний люгер — як він ще потрібен мені! Капкан — нісенітниця! Немає ніякої пастки!
Кидаюся уперед, на темну стіну дерев, що стережуть мене, і вона розступається, і я біжу, продираючись крізь переплетення стовбурів, незважаючи на гілки, що стьобають по обличчю, й на колючки, що впиваються в тіло. Хижий сад випустив свої пазурі, але він уже не зупинить мене — біг мій стрімкий і невтримний.
Сад раптом кінчається. Вліво й вправо тягнеться сіра смуга автостради, за нею простягається залита місячним світлом пустеля. Похмурий смутний пейзаж змушує стиснутись серце.
— Далеко вибрався, герой? — голос ззаду, несподіваний, як постріл із засідки. Його голос.
Тіло миттю дерев’яніє, я обертаюся, повільно і приречено, і страх, уже не уві сні, а насправді закрадається в душу…
На узбіччі дороги стоїть знайомий екіпаж, чорніший ночі, зловісніший за саму смерть. Висока худа постать. Він. І карлик поруч, вишкірився, короткостволий автомат націлений точно мені в груди. Впадаю в якесь дрімуче і страшне заціпеніння — ні поворухнутися, ні слова вимовити.
Синій розтягує в посмішці рота, похитує головою майже з батьківським докором.
— Ну, от ми й знову зустрілися. Але помічаю, що ти не дуже радієш нашій зустрічі… А дарма.
Деякий час він уважно і ніби замислено розглядає мене.
— Ти не віриш мені, і це зрозуміло. Над тобою тяжіє неприємне почуття від нашої першої зустрічі. Проте ми всі помиляємося. Більше того, ми схильні до помилок, і навіть я не виняток. Тоді — каюсь! — я був неправий, але вчасно це зрозумів. Сподіваюся, що ти не будеш заперечувати, коли я скажу, що вміння визнавати свої прорахунки — одна з цінних якостей людини, що ні в якому разі не свідчить про людську слабкість… скоріше, навпаки. І мені дуже не хочеться, щоб ти повторив мою помилку.
Я стою перед Синім, як пень, і нічого не второпаю. У чому це він був неправий і про яку помилку говорить? А в грудях холоне, застигає те місце, куди спрямоване безжалісне око автомата… Синій, ніби й не помічаючи мого заціпеніння, продовжує:
— Для тебе я — ворог роду людського, і тому твій особистий ворог. Це зрозуміло, і було б неприродно, якби ти сприймав мене інакше. Але уяви собі на деякий час суспільство, яке складається цілковито з так званих “добропорядних” людей, позбавлених будь-яких вад і недоліків, отаке собі однорідне суспільство. Яке нудне, нецікаве життя його чекає! Без падінь, а значить, і без злетів — адже без падінь злетів не буває! — без різких емоційних сплесків, що народжуються на гострих гранях зіткнення добра і зла, а отже, і без вибухів Генія. До речі, давно вже доведено, що негативні емоції необхідні Для творчості так само, як і позитивні. А здатність до свідомої творчості якраз і відрізняє людину від тварини. Ти можеш закинути мені, що я банальний, але насправді будь-яка істина банальна. Сподіваюся, ти зрозумів, до якої думки я хочу тебе наблизити: зло так само необхідне, як і добро. Я не буду зараз вдаватися до глибокодумних просторікувань про необхідні пропорції добра і зла, про вельми хитку теорію їхньої стійкої та нестійкої рівноваги… Для мене важливо, щоб ти усвідомив цю істину в її, так би мовити фундаментальному аспекті. Тоді ти позбавишся багатьох помилок, які призводять до дуже болісних наслідків з деякими з них ти вже зіткнувся, і я хочу застерегти тебе від повторення їх у майбутньому. Повір, я це кажу щиро, — Синій, притуливши руки до грудей, театрально вклонився. — Ти віриш мені?
Я мовчу, хоча заціпеніння вже минуло. А в голові свердлить думка: навіщо ця довга тирада, що він хоче від мене? Адже набагато простіше одразу відправити на той світ. Чи він сподівається, що перед смертю я відповім на його теревені оплесками?
Синій сумно хитає головою, наче вгадуючи мої думки:
— Ти, певно, думаєш: і чого це він розбалакався, демагогію розвів? Так би мовити, у ясний день туману напустив? А за хвилю всадить порцію свинцю… Але це не так! І я готовий довести тобі свою щирість!
Він робить ледь помітний знак карлику, і той слухняно зникає у чорному отворі люка.
Чудово! Я блискавично вихоплюю люгер… слабеньке клацання, ще одне… Синій глузливо спостерігає, як я клацаю незарядженим пістолетом.
— Ай-ай-ай, як недобре! Мені варто було б засмутитися від такого віроломства, але я — на жаль! — надто досконально знаю людську натуру, аби перейматися такими дрібницями.
Кров припливає до обличчя і я похапцем ховаю пістолет.
— Ну, чого б ти досяг, вбивши мене? Що б змінилося? Нічого. Моє місце зайняв би інший синій, чорний або коричневий… Я міг би вбити тебе. Та, правду кажучи, і я нічого цим не доб’юся. Сподіваюся, хоч це ти розумієш. У тому-то й річ, що твоя смерть мені не потрібна.
— Чого ж ти хочеш? — я ледве стримую бажання плюнути в його мерзенну пику.
— А я все, що мені треба, вже маю. Точніше, впевнився у цьому. Під час нашої першої зустрічі я тебе переоцінив, побачивши у твоїй особі ворога, якого можна перемогти, лише знищивши фізично. Рожева оаза поставила усе на свої місця… — Синій зневажливо посміхнувся. — Отак воно, герою. Тепер ти для мене не небезпечний. А як ти розпинався тоді біля вогнища: “Рано чи пізно я всаджу в тебе кулю!” Щеня!
Я стояв перед ним, згораючи від люті, ненависті й сорому. Так, сорому, бо Синій зараз говорив правду! Я виявився щеням, шмаркачем, слиньком, плазуном… Якщо не гірше.
— Визрів ти, здається, ще не до кінця. Ти ще потиняєшся по білому світові. З оази втік… Послухай доброї поради: повернися. Повернися — й ніколи не пошкодуєш. Там усе чекає на тебе: достаток, спокій, витончені й вишукані насолоди, кохання найкрасивішої жінки світу… Наші шляхи назавжди розійдуться, і я навіть не вимагатиму від тебе звичайної платні… Ну що, згоден? Ні… Даремно. Адже скінчиш ти все одно цим, затям мої слова. І повернешся сюди після довгих поневірянь, безплідних і безглуздих спроб знищити мене і розшукати в лабіринті світів свою примарну мрію. І я доведу тобі правоту своїх слів, ти сам переконаєшся в пій. Я відпускаю тебе! Щоб, досхочу натинявшись по світах, спустошений, знесилений і зневірений в усьому, в що віриш, ти повернувся сюди, приповз до моїх ніг, як побитий пес! Іди, іди собі! — Синій кволо махнув рукою.— Даю тобі повну свободу. Тільки та свобода уявна. Тому що люди завжди йдуть до води. (В моїй пам’яті мимоволі виникли метушливі очі Леррі Боката, коли він приніс фляги з водою). Навіть коли тікають, все одно повертаються. Бо хочуть жити — і жити добре.
Він зник у люкові. Нечутно рушивши з місця, чорний автомобіль щез у пічній пітьмі.
18
І знову пустеля, ніч і я. І ще шлях, загублений між осяяними примарним місячним світлом барханами, а ще — щемлива туга, що безжально ятрить душу… Зрідка несамовито проносились машини, сліпили котячими очима фар і губилися в ночі. Які відчуття викликав у їхніх подіїв самотній подорожній на нічній дорозі серед безлюдних пісків? Здивування? Страх? Зневагу? Співчуття? Про це я, безперечно, ніколи не довідаюсь, бо навряд чи зустрінуся з людьми, котрі байдуже пролітають повз мене у своїх швидкісних металевих футлярах.
Несподівано з темряви за моєю спиною, потужно ревучи, виповзла схожа на доісторичного монстра вантажівка і загальмувала.
— Тобі куди? — запитав шофер, приспустивши скло і оглядаючи мене підозріло й насторожено.
— Вперед, — відповів я. — Вивези мене з оцієї клятої пустелі.
— Гроші маєш?
— Маю.
— Сідай.
Я вліз до кабіни. Шофер натиснув якусь кнопку і знизу, гучно клацнувши, вискочила рама з натягнутою щільною металевою сіткою в кілька рядів і перегородила кабіну навпіл. Водій одразу прибадьорився, рухи стали впевненішими, і дивився він уже без остраху.