— Ти цеє… гроші вперед давай. А то… багато вас тиняється…
Я мовчки просунув кредитку у вузеньку щілину між стінкою кабіни і сіткою. Побачивши гроші, він від здивування аж очі вилупив:
— Ти цеє… дрібніші давай… Здачі немає.
— Нічого, їдь, — махнув я рукою, — Скажи лишень, навіщо сітку поставив? Мене злякався, чи що?
— Береженого бог береже, — посміхнувся шофер. — Чужій людині в нутро не зазирнеш: хтозна, що в неї на умі… А сіточка ця не тільки від ножа, її і куля не бере.
— Ну, а якщо в мене газовий пістолет? Мабуть, чув про таке? — я з цікавістю спостерігав, як змінюється в нього вираз обличчя. Він зблід, дико перекосив очі… і кулею вилетів із кабіни.
— Та не бійся, дурненький, їдь! — вигукнув я, висунувшись у вікно. — Пожартував я, нема в мене нічого такого. Їдь, я спати буду.
Коли ми врешті рушили, я відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.
19
І ось я знову стою на перехресті часів — знесилений, спустошений, розбитий, неначе посудина, з якої спершу вибрали вміст, а потім щосили кинули об землю… Вантажівка довезла мене під самісінькі сходи “Континенталю” і помчала далі. Я стою майже на тому ж місці, що й уперше, але тепер у мене за плечима вже є минуле, моє минуле, хоча й не всього життя, а тільки тієї його частини, яку я пам’ятав. І це минуле давило мені на плечі нестерпно важким тягарем. Невже права була Ізольда-друга, що краще жити взагалі без минулого? Адже тоді не довелося б страждати від свідомості допущених про-рахунків і помилок, і біль втрат не обпікав би серце, і зло, заподіяне тобі і твоїм близьким, забулося б, і не відповіла б на нього гаряча хвиля людської ненависті…
Я поглянув на свої руки, вкриті слідами недавніх опіків. Перевів погляд на виблискуюче склом і алюмінієм громаддя “Континенталю”.
Коло замкнулося. Але чого я досяг? Відкрив для себе кілька банальних істин, відомих уже тисячі років? Зіткнувся з питаннями, що йменуються “вічними” і на які ніхто ніколи не відповів і не відповість? Проте, можливо, суть полягає якраз у тому, що кожна людина щоразу по-новому, по-своєму відкриває ці істини, шукаючи свої відповіді на одвічні питання?
Ні, коло не замкнулося. Завершився виток спіралі. Спіралі у заплутаному лабіринті. Скільки їх ще буде, оцих витків? Скільки світів доведеться мені пройти? І що для мене приготувала доля в кінці кінців?
Проводжаю поглядом кінний загін драгунів, що пересікає автостраду. Автомобілі з виском зупиняються, пропускаючи вершників у розшитій золотом і сріблом формі.
“Ну що ж, твоє препоганство, подивимось, який з тебе провидець!” — виривається у мене вголос. Поправивши кобуру з люгером, піднімаюсь сходами “Континенталю”.
20
Ресторан у ці вранішні години був порожній. Біля входу до залу нудьгували швейцар і вже знайомий мені лакований жевжик. Вони байдуже ковзнули по мені порожніми очима. Я дістав гаманця й почав демонстративно перераховувати гроші, і враз перетворився на об’єкт найпильнішої уваги.
“Отак воно краще!” — подумав я зловтішно, але невдовзі відчув гострий укол сорому: невже через кілька зіткнень зі злом я сам став злішим? Влада грошей над людьми, з якою мені вже неодноразово довелося зустрітися, вплив цих “паскудних папірців” на людські душі — все це викликало в мене огиду. А зараз я був змушений скористатися з цієї влади, бо не мав іншого виходу. Але чомусь замість цілком зрозумілої бридливості відчув зловтіху.
Після деяких вагань я покликав швейцара. Той підскочив, наче пес, який уздрів шмат м’яса у руці хазяїна, хіба що хвостом не крутив. Я простяг йому банкноту з написаною олівцем тризначною цифрою.
— Це мій номер. Сповістиш, якщо тут з’явиться хтось із потрібних мені людей, — і я докладно описав Синього і обох Ізольд. — Отримаєш вп’ятеро більше. Але про це не повинен знати ніхто.
Швейцар гаряче почав запевняти мене у своїй безмежній відданості. За інших обставин я, може, посміявся б, але зараз мені було не до сміху. Межа його “відданості” вочевидь вимірювалася грошовим еквівалентом. Якщо Синій заплатить йому більше…
І знову години чекання потекли вогненним потоком, все більше сповнюючи душу тривожним хвилюванням. Я не зводив очей з телефону, але той мовчав.
Довгожданий дзвінок пролунав лише під вечір. Я схопив трубку і припав до неї, закам’янівши у незручній позі й боячись навіть дихнути.
— Четвертий столик у крайньому ряду під вікнами, — почувся приглушений голос швейцара. — Дівчина, схожа на ту, що ви описали. З темним волоссям.
Я кинув трубку і рвонувся до виходу. Вилетів з номера, ледь не виламавши двері, промчав по коридору і, прорізавши натовп постійних відвідувачів, увірвався до ресторану. Десятки очей з боязким здивуванням втупилися в мене. Я шаленим поглядом обвів зал. Нікого, хто хоча б віддалено нагадував Ізольду-другу. А за вказаним столом сидів якийсь чоловік… Диявольщина!
Я підійшов ближче й придивився. Високий, статечний, з аристократичним обличчям, з благородною сивиною в чорноті густого волосся, з тонкими, красиво окресленими губами.
— Вибачте… Тут сиділа дівчина. Ви не бачили її?
— Що, втекла? Нічого, буває… Ви сядьте, заспокойтеся. — Незнайомець пильно глянув на мене крижинками зіщулених очей. — Сідайте, сідайте. Ось так. А тепер випийте!
Я машинально проковтнув огидну палючу рідину, яку він плеснув мені в чарку.
— Граф Насін, — простяг до мене руку. — Радий буду познайомитися!
Я потиснув йому руку.
— А мене називайте Мандрівником. Просто Мандрівником.
— Правильно, — Насін розуміюче посміхнувся. — Навіщо обтяжувати себе мирським ім’ям? Справа, врешті, не в імені, а в суті, чи не так?
Я мовчки кивнув.
— Ви мені сподобалися. У вас відкрите, чесне і мужнє обличчя. Обличчя людини, не зіпсованої цивілізацією. А вашу даму я бачив. Зіткнувся з нею, коли заходив до ресторану. Красива жінка… З нею був якийсь пан вельми непрезентабельної зовнішності.
Світ затьмарився і похилився. Я схопився за ріг столу.
— Як… як він виглядав?
— У синьому костюмі, бездоганно скроєному, і з синьою фізіономією… Бр-р-р!.. — він скривився. — Але куди ж ви?
Я прожогом вилетів з ресторану. До смерті наляканий швейцар вказав униз, на вихід. Двома стрибками подолавши сходи, я встиг лише побачити, як від “Континенталю” від’їжджав знайомий чорний автомобіль… Я скреготнув зубами від прикрості: Синій вислизнув з-під самого носа.
Постоявши трохи з відчуттям жару й порожнечі в голові, я повернувся до столу. Граф Насін зустрів мене співчутливим поглядом.
— Звідки він узявся, клятий демон? — забувшись, запитав я сам у себе вголос.
— Цього я вам не можу сказати. Але можу зазначити, що в кутку стоїть столик на вісім персон… Бачите?
— Він сидів із ними? — пожвавився я.
— Він сидів поряд.
— А-а-а… — розчарувався я, одразу втрачаючи інтерес до компанії, що сиділа там. Проте, можливо, вони щось знають? — І що ж це за компанія?
— Вони навряд чи заслуговують на чиюсь увагу, — Насін зневажливо махнув рукою. — І дарма ви так хвилюєтеся. Годі вже! Жінки, як правило, не варті тих почуттів, тих страждань, які вони викликають у нас, чоловіків. Повірте моєму досвідові, молодий чоловіче! Доброчесність у наш час зустрічається вкрай рідко, світ сповнений підступності й підлоти, і квінтесенція цього — жінки! Жінки, ці брехливі істоти, які дивляться на чоловіка, як на незайнятого візника… А ті, хто хитріший, вдають, нібито для них усе байдуже. З отакою царствен-но-лінивою нудьгою обмацають тебе млосним поглядом і одвертаються, але позу при цьому обирають найефектнішу…
Граф подивився на мене й осікся.
— Ну-ну… Бувають і винятки, звичайно ж. Ви пробачте, якщо я неумисно торкнувся… Але запам’ятайте: чим красивіша троянда, тим гостріші її колючки!
— Хто ці люди? — перебив я.